— Не бачу оркестру, що грав би марші на честь нашого повернення, — сказав Блеккі, усе так само всміхаючись. — Як це розуміти, Хілле? Хіба вони не знають, що нас звільнено?
Хілл, отой кремезний, футбольного вигляду молодик з великими зеленими очима, здавалося, не міг вимовити ні слова. Похмуро зиркнувши на Блеккі, він лише похитав головою.
— Що з тобою, Хілле? — запитав той достойний чоловік, зачіпливо усміхаючись. — Невже ми гірші за тих, хто боровся за торжество демократії?
— Ой, помовч! — буркнув Хілл Джонс. — Розбазікався, як папуга.
— Я агітатор, тому й базікаю, — глузливо заперечив Блеккі і хотів був сказати ще щось, але англієць Браун спинив його, торкнувши за руку.
На розі вулиці стовбичив без діла полісмен, і не знати чому — це можуть зрозуміти лише ті, хто побував у тюрмі, — завжди незворушного англійця раптом пойняв страх.
— Давайте вип'ємо кави, — сказав він і повів товаришів до дешевого ресторану, що стояв у затінку гіллястого клена.
Всі четверо вмостилися на стільчиках біля широкого прилавка, заставленого тарілками з солодощами, і в дзеркалі навпроти бачили свої бліді арештантські обличчя.
— Каву й хрусти, —замовив англієць традиційний сніданок усіх тих, що тиняються по дорогах Америки і, мов ті горобці, годуються де і як трапиться.
— Яєчню з шинкою, — сказав Хілл.
— Яєчню з шинкою, смажену картоплю і каву, — сказав Блеккі.
— Яєчню з шинкою, — процідив крізь зуби Рамон.
Власник ресторану, гладкий життєрадісний чолов'яга в білому фартусі, сидів за касою і, лічачи доларові банкноти, обговорював з молодим фермерським робітником у комбінезоні перспективи на врожай. Він гучно клацнув замком каси і повагом прийняв замовлення, водночас прикидаючи метким оком, що вони за люди. Він переказав замовлення у віконечко, що з'єднувало залу з кухнею.
— Як в одиночці, еге ж? — сказав Блеккі англійцеві, показуючи пальцем на страдницьке обличчя немолодого повара, що визирнув у віконце і замогильним голосом повторив їхнє замовлення.
Ні Браун, ні інші товариші не відповіли йому — вони похмуро й терпляче очікували, поки їм подадуть їжу. А коли дочекались, то накинулися на неї так, наче хто підганяв їх. Та заспокоїтись Блеккі не міг.
— Це краще, ніж кляті боби з протухлим м'ясом, якими нас щодня частували в тому готелі, — пробурмотів він. — Справжня яєчня з шинкою! Подумати тільки!
Браун подивився на годинник: була рівно дванадцята.
— Хлопцям зараз принесуть харч, — сказав він. — Еге ж, ось і гудок. Ти диви, аж тут його чути!
Так, то був тюремний гудок, — високий, пронизливий, він нагадував крик голодного хижого звіра. Звук гудка то підвищувався, то-слабшав і летів над невеличким містом, над плоскими маїсовими полями, — голос хазяїна життя, повелителя маїсового краю. Він був добре знайомий і чотирьом недавнім в'язням, що сиділи в ресторані, й жителям міста, й тим, хто працював на маїсових полях.
— Дивіться, — мовив Блеккі і показав пальцем на вікно позаду. — Онде видно верхи тюремних мурів. Хто б міг подумати, що їх видно так далеко!
Всі четверо облишили жувати і похмуро дивились у вікно, а гладкий власник ресторану нишком розуміюче посміхнувся собі у вуса.
— Дві тисячі чоловік у пеклі, — тихо сказав Джонс, — а тим бісовим селюкам у голові лише маїс та свині. Двадцять п'ять наших хлопців і досі там, дев'яносто шість у Лівенворті... Чорт забирай, чому ми дозволяємо тим селюкам розпинати нас?!
— Джімові Дауні ще п'ятнадцять років тягти, стільки ж і Френкові Варрошеку, Гаррі Блаю, Ральфу Снеллінзу та чотирьом іншим, — тихо мовив Джон Браун, втупивши в простір задумливі голубі очі. — А в Джека Смолла сухоти, а Джордж
Малвейн божеволіє... Як ти гадаєш, Хілле, чи вдасться нам витягти їх звідти живих?
На Рамона раптом напала істерика. Він схопився з місця й почав вимахувати кулаками у напрямку тюрми. Його трусило від лютої ненависті, яку він стримував п'ять років. Його оливкове обличчя налилося кров'ю, довгі пасма чорного, мов воронове крило, волосся опадали йому на очі, і він уже не бачив нічого навколо.
І раптом із суто романським темпераментом вибухнув запальною промовою.
— Звірі! — вигукував він здушеним безтямним голосом.— Грабіжники бідноти, убивці молоді, кати, капіталісти, патріоти.
Ви гадаєте, що придушили нас! Гадаєте, ми тепер мовчатимем про ваші злочини! Ви ніколи не примусите нас мовчати! Ви можете катувати нас, можете довіку тримати нас за ґратами...
— Рамоне! — вигукнув Блеккі, гптовхнув його назад на стілець і заспокійливо поплескав по плечу. — Спокійно, спокійно!
Нам так само гірко, Рамоне, і ми так само ненавидимо їх. О, як ми їх ненавидимо! Але зараз заспокойся, друже, заспокойся ж!
Усі разом вони вгамували розлюченого молодого мексіканця.
Зрештою віл замовк, сів на стілець, затулив обличчя руками і так сидів, аж поки його товариші скінчили їсти. Потім усі четверо розплатилися з гладким ресторатором, що потішався з них, але не давав того взнаки, вийшли на вулицю і рушили до залізничного вокзалу, намагаючись триматися так, наче нічого й не.
сталось.
На розі вулиці проти вітрини магазину стовбичив ще один полісмен, і чотирьом звільненим коштувало чимало зусиль пройти перед його байдужими очима. Опанувавши себе, вони сміливо поминули його, проте їм і досі не вірилося, що вони справді вільні.
Мине ще чимало місяців, поки вони звикнуть до величезної в'язниці, що зветься вільним світом.