Пробайдикувавши кілька місяців удома, я згодом став учнем Ітонського коледжу. Цього часу виявилося достатньо, щоб спогади про всі ті події трохи приблякли,— принаймні почуття, які вони викликали, зазнали змін. Відчуття реальності пережитого — трагічної реальності — вже не було. З'явилися навіть сумніви, чи справді це щось пережите; і якщо я вряди-годи й повертався до нього, то лише дивуючись, до чого може привести людська легковірність, і підсміюючись над тим, що мені дісталася в спадок така бурхлива уява. Та й життя, яке я вів в Ітоні, не могло не сприяти цим скептичним настроям. Вир бездумного гультяйства, в який я кинувся сторч головою, вимив з минулого все, крім піни, поглинув усе, що було в нім серйозного і суттєвого, лишивши в пам'яті тільки легкодумство прожитих літ.
Але я не маю бажання описувати жалюгідну історію мого безпутства,— безпутства, що нехтувало закони, уникаючи водночас пильного ока начальства. По трьох змарнованих роках, з яких я тільки й мав прибутку, що добре вкорінені погані звички та трохи зайвої статечності у фігурі, я одного разу, після тижня безтямної пиятики, запросив на таємну забаву кілька найзапекліших гультяїв. Посходилися ми пізно, бо наші забави тяглися звичайно аж до ранку. Вино пливло рікою, не бракувало й інших, може, й небезпечніших спокус, тож коли на сході забринів сірий світанок, шал наш сягнув апогея. Розігрітий картами і алкоголем, я саме рвався виголосити один більш ніж непристойний тост, коли раптом двері кімнати рвучко,— не розчахнулись, а тільки прочинилися,— і почувся різкий голос служника. Він сказав, що хтось у холі хоче мене бачити, причім дуже спішно.
Я був до того захмелений, що не так здивувався, як зрадів цій несподіванці, і, заточуючись, зразу рушив з кімнати та спустився кількома східцями до вестибюля. Лампи в цьому невисокому, тіснуватому приміщенні ніколи не було, а такої пори там узагалі було темно, тільки світанок ледь-ледь сірів у півкруглому вікні. Вже з порога я спостеріг чиюсь постать — це був юнак приблизно мого зросту, одягнутий у білий кашеміровий халат такого ж модного крою, що й мій. Це ще можна було розгледіти в тому тьмяному світлі, а от обличчя — ні. Тільки-но я ввійшов, він кинувся до мене, нетерпляче вхопив за руку і шепнув у вухо: "Вільям Вілсон".
Я протверезів ту ж мить.
Було в ньому щось,— у його поведінці, в пальці, яким він помахав мені перед носом,— від чого я несказанно здивувався, але протверезів я від іншого: значущості цього особливого, застережливого тихого шипіння, а передусім від самого звуку, тону, тембру двох простих і таких знайомих, однак шепнутих слів, з якими набігли тисячі давно забутих спогадів і вдарили в душу немов електричний розряд. Поки я прийшов до тями, він зник.
Хоча ця подія, безперечно, справила сильне враження на мою розбурхану уяву, воно, проте, минулося швидко. Кілька тижнів, правда, я провів як не в розпитах, то в тяжких роздумах. Ні, я не вдавав, буцім не знаю, хто він — той єдиний у світі чоловік, що так уперто втручався в мої справи і замучував мене своїми підшептами. Але хто він такий, той Вілсон? Що він за один? Звідки він узявся? Чого добивається? Я так і не зумів знайти відповіді на всі ці питання, з'ясував лише, що в зв'язку з якимсь сімейним нещастям він вибув з гімназії доктора Брансбі того ж дня, що й я, тільки пізніше. Та невдовзі я перестав про це думати, бо всю мою увагу поглинув запланований від'їзд до
Оксфорда. Там я й опинився незабаром, діставши від своїх нерозважно марнославних батьків такий запас усіляких строїв і таке фінансове забезпечення, що міг досхочу купатися в розкошах, любих моєму серцю,— міг змагатися в марнотратстві з найпихатішими синками найзаможніших графів Великобританії.
Підігрітий таким гріховним звитяжництвом, вроджений мій темперамент розбуявся з подвійною силою, так що я, в сліпому шалі своїх п'яних учт, переступав навіть межі звичайної порядності. Але вдаватися в деталі моїх вибриків нема сенсу. Досить сказати, що в марнотратстві я переіродив Ірода і що, вигадавши безліч нових витівок, вельми доповнив довгий список гріхів, звичайних на той час у найрозпуснішому університеті Європи.
Хоч і важко в таке повірити, але навіть у цьому я переступив усі правила джентльменства, бо завдяки одному професійному картяреві я навчився шахрувати і став ревним прихильником цієї негідної науки, всякчас удаючись до неї як до засобу поповнення, коштом простакуватих приятелів, своїх і так немаленьких прибутків. Так воно, на жаль, було. Я чинив неймовірний злочин супроти чоловічої честі й гідності, і, мабуть, тільки цією неймовірністю й можна було пояснити, чому він минався мені безкарно. Справді, найгірші пройдисвіти з нашого товариства швидше б не повірили власним очам, аніж мали запідозрити в чомусь веселого, щирого, щедрого Вільяма Вілсона — найшляхетнішого, найліберальнішого з усіх оксфордських паничів: адже всі його вибрики (за словами його нахлібників) — це тільки буяння молодості та нестримної фантазії, всі його блуди — просто примхи, а найчорніші гріхи — тільки плоди безоглядного парубоцького гультяйства!
Я вже років два отак промишляв, коли в університеті з'явився один юнак із знатних вискочнів на прізвище Глендінінг,— багатий, казали, як Ірод з Аттіки, ще й розбагатів так само легко, як той. Я дуже скоро виявив, що на розум він небагатий, і, звичайно, намітив його жертвою. Часто залучаючи Глендінінга до гри, я з допомогою нескладних прийомів дозволяв йому вигравати значні суми, аби певніше затягти в свою пастку. Нарешті, коли план мій дозрів, я зустрівся з ним (ця зустріч мала бути останньою й вирішальною) в помешканні одного товариша, містера Престона, який приятелював з нами обома, але, слід зазначити, навіть близько не здогадувався про мої наміри. Аби прикрити їх, я влаштував усе так, що зібралося нас восьмеро чи десятеро — ціла компанія,— і дуже вважав на те, щоб карти на столі з'явилися ніби випадково, а пропозиція перекинутися ними виходила від моєї майбутньої жертви. Одне слово (це прикра для мене тема), я вдався до різних дрібних хитрощів, цілком звичайних у таких випадках — настільки звичайних, аж просто диво, що дехто й досі на них ловиться.