Він сів і кілька разів засміявся від захвату. Атож, вона бачила, як він усе те вимоторив, бачила його героїчний вчинок, вона з гордістю стежила за ним, коли він випірнув з води, тримаючи в зубах утопленицю. Вікторія, Вікторія! Коли б вона знала, наскільки він належав їй кожної миті свого життя! Йому хотілось бути її служником, рабом і своїми плечима розчищати їй дорогу. А ще йому хотілося цілувати її зграбненькі черевички, тягнути її бричку, а холодними днями топити дровами її грубу. Ет, Вікторіє, він волів би топити ту грубу позолоченими дровами.
Він роззирнувся. Ніхто його не чув, він був сам із собою на самоті. Ті коштовні дзиґарики він тримав у руці, вони цокотіли, вони йшли.
Дякую, дякую за цей прегарний день! Він погладив мох на камені й галузки, що лежали долі. Вікторія йому не усміхнулась, — ну й що, то не входило в її звичку. Вона просто стояла на причалі, на її щоках грав ледь помітний рум'янець. Чи захотіла б вона мати собі ці дзиґарики, якби він їй віддав?
Сонце сідало, і спека спала. Йому далася взнаки мокра одіж. І тоді він легко, мов пір'їнка, скочив на рівні й помчав додому.
За звичаєм Замку влітку там зібралося товариство — з гостями з міста, танцями та музикою. І вдень і вночі впродовж тижня майорів на круглій вежі прапор.
Наспіла пора возити на обійстя сіно, але коні були зайняті тим, що ними катали гостей, тож сіно собі стояло. Ще чимало отави лишилось нескошено, та наймити були то за кучерів, то за веслярів, і сіножатні луги попросту ниділи. І музика в жовтій залі не вгавала…
Старий мірошник у такі дні зупиняв млина й замикав хату. Він набагато помудрішав; раніше, бувало, весела купа міщуків завалювалась до млина і влаштовувала там бешкетні витівки над його лантухами з зерном. Ночі стояли напрочуд теплі та ясні, й витівки не переводились. Заможний камергер[ii] колись замолоду власними руками переніс у якомусь коритці до млина мурашник та й вивернув його там. Нині камергер був уже в літах, але тепер до Замку завітав його шалапутний син Отто. Про нього ходило чимало чуток…
Лісом тупотіли підковані коні й лунали крики. То молодь мчала верхи на блискучих, баских панських конях. Вершники підлетіли до мірошникової хатини та й ну шмагати батогами по дверях, силкуючись в'їхати досередини. Двері були надто низькі, одначе вони не відступалися.
— Добридень, добридень, — галасували вони. — Ми хотіли б із вами привітатися.
Приголомшеного мірошника насмішила та вигадка.
Потім вони позіскакували з коней, поприв'язували їх і запустили млина.
— Там порожньо! — крикнув мірошник. — Ви поламаєте млин!
Проте в тій невпинній гуркотнечі ніхто нікого не чув.
— Юганнесе! — щосили гукнув мірошник, звівши голову в бік каменярні.
З'явився Юганнес.
— Вони геть-чисто поламають мені млин! — крикнув батько, тицьнувши пальцем на молодиків.
Юганнес поволі попрямував до товариства. Він був білий як стіна, жили в нього на скронях аж повипинались. Він упізнав Отто, сина камергера, вбраного в кадетський мундир; з ним було ще двоє. Один із них усміхнувсь і вклонився, мовби прагнув усе владнати.
Юганнес не кричав і навіть бровою не повів, а йшов собі куди знав. Він прямував просто на Отто. Тієї миті він побачив двох вершниць, що виїздили з лісу, одна з них була Вікторія. На ній була зелена амазонка, і їхала вона на білій кобилі з Замку. Вікторія не зіскакувала додолу, а сиділа й пильно обводила всіх запитливим поглядом.
Тоді Юганнес змінив напрямок, звернув убік, піднявся на греблю й відкрив шлюз; гуркотнеча помалу стишувалась, млин зупинився.
Отто заволав:
— Ні, нехай крутиться! Навіщо ти його зупиняєш? Кажу тобі — запусти млина!
— Це ти його запустив? — спитала Вікторія.
— Атож, — засміявся Отто. — А чого він стоїть? Чого б йому не працювати?
— Бо він порожній, — задихаючись, відповів Юганнес і подивився на нього. — Розумієте? Млин порожній.
— Він же порожній, чуєш? — озвалась і Вікторія.
— Звідки мені те знати? — спитав Отто й засміявся. — Чого це він порожній, я вас питаю? Хіба там не було зерна?
— Сідай на коня! — урвав його один із товаришів, щоб покласти тому край.
Вони посідали на коней. Перед тим, як від'їхати, один із них вибачився перед Юганнесом.
Вікторія була остання. Трохи проскакавши, вона повернула коня й знов під'їхала.
— Будь ласка, перекажіть вашому батькові вибачення, — сказала вона.
— Було б набагато прийнятніше, якби кадет сам вибачився, — відповів Юганнес.
— Атож. Звичайно, але він такий паливода… Відколи це я вас, Юганнесе, не бачила?
Він зиркнув на неї.
Вона що — забула минулу неділю, його знаменний день? Він відповів:
— Я бачив вас у неділю на причалі.
— А, так-так, — притьмом відповіла вона. — Господи, яке то щастя, що ви допомогли штурманові шукати. Ви ж знайшли дівчинку?
Він відповів коротко й дражливо:
— Атож, ми знайшли дівчинку.
— Чи то було так, — ніби щось згадавши, вела вона далі, — було так, що ви сам… Ну та це одне й те ж. То я сподіваюсь, що ви привітаєте з цим свого батька. Добраніч.
Вона усміхнулася, кивнула головою, звела докупи вуздечки й помчала геть.
Коли Вікторія зникла з виду, Юганнес, зажурений і схвильований, подався до лісу. Там він побачив Вікторію, що сама-самісінька стояла біля дерева. Прихилившись до стовбура, вона ридала.
Може, вона впала? Чи, може, забилась?
Він підійшов просто до неї і спитав:
— З вами щось сталося?
Вона підступила до нього на крок, простягнула руки, а очі в неї сяяли. Потім вона зупинилась, опустила руки й відповіла:
— Ні, зі мною нічого не сталося. Я скочила з кобили й пустила її вперед… Юганнесе, вам не треба так дивитися на мене. Ви стояли на греблі й не зводили з мене очей. Що ви хочете?
Він, затинаючись, перепитав:
— Що я хочу? Не розумію…
— У вас тут дуже широко, — мовила вона, поклавши раптом свою руку на його. — У вас зашироке зап'ястя. А ще ви засмагли на сонці, мов той горіх…
Його потягнуло до неї, він хотів узяти її за руку. Та вона, підібравши поділ своєї сукні, сказала:
— Ні, ні, зі мною нічого не сталося. Мені просто заманулося пройтися додому пішки. Добраніч.
III
Юганнес знов поїхав до міста. І потягнулися роки та дні, — тривала бурхлива пора праці і мрій, навчання і творчості. Він ішов доброю дорогою, йому поталанило написати вірш про Естер,[iii] "юдейку, що стала царицею Персії", — твір, який надрукували і за який заплатили. Другий вірш "Лабіринт кохання", ліричним героєм якого був чернець Вендт, зробив його ім'я знаменитим.