Він мовчки підвівся, надів капелюха й мовив:
— Ходімо?
Вони спустились східцями надвір.
Там стояв Річмонд. То був чорнявий, кароокий молодик, що весь світився молодістю й енергією. Від морозу його щоки почервоніли, як жар.
— Вам холодно? — питає Камілла, підбігаючи до нього.
Її голос тремтів од хвилювання. Нараз вона швиденько повернулася до Юганнеса, взяла його попідруч і сказала:
— Вибач, мені треба було й тебе спитати, чи тобі не холодно. Ти не вдягнув пальта, може, я сходжу по нього? Ні? Ну тоді хоч зашпили на піджаку ґудзики.
Він зашпилив.
Юганнес подав Річмондові руку. Йому зробилося навдивовижу байдужки, мовби те, що зараз діялось, його ніяк не стосувалося. Через силу усміхнувшись, він пробурмотів:
— Радий знов вас бачити.
Було видно, що Річмонд не відчував вини і не вдавав із себе бозна-кого. Він упізнав Юганнеса, і коли з ним вітався, на обличчі в нього промайнула радість. Низько опустивши капелюха, Річмонд сказав:
— Недавно я бачив у вітрині лондонської книгарні одну з ваших книг. Переклад повісті. Так приємно було її там надибати, то сприйнялося як вітання з батьківщини.
Камілла йшла посередині, по черзі поглядаючи на обох. Урешті-решт вона сказала:
— Отже, Юганнесе, ти прийдеш у четвер. О, вибач, що я думаю лише про себе, — додала вона й засміялась. Одначе тої ж миті й пошкодувала про необачність та, повернувшись до Річмонда, запросила і його. — Зійдуться самі знайомі, ми запросили й Вікторію з матір'ю та ще кількох людей.
Раптом Юганнес зупинився і сказав:
— Власне, мені краще повернутись додому.
— До побачення в четвер, — відповіла Камілла. Річмонд схопив його за руку й щиро її потиснув.
І, лишившись самі, щасливі молодята подалися своєю дорогою.
XII
Мати в блакитному перебувала в неймовірній напрузі: з саду ось-ось їй подадуть умовний знак, а пройти сюди ніхто не пройде і не прослизне, поки її чоловік не піде з дому. Ох уже ж цей чоловік, цей сорокарічний лисий чоловік! Яка це морока вскочила йому в голову, що він так зблід сьогодні ввечері й, непорушний і невблаганний, усівся в крісло і вп'явся очима в свою газету?
Вона не мала ні хвильки спокою; зараз уже одинадцята. Дітей давно вкладено спати, а чоловік не йшов. А що як зараз їй подадуть умовний знак, крихітним заповітним ключиком відчинять двері — і двоє чоловіків постануть одне перед одним лице в лице і око в око! Вона не зважувалась довести тієї думки до кінця.
Відступивши в найтемніший куток кімнати, вона заломила руки і врешті-решт сказала навпростець:
— Вже одинадцята. Якщо ти збираєшся до клубу, то тобі пора.
Він ураз підвівся, ще блідіший, ніж досі, вийшов із кімнати й пішов з дому.
За садом він зупинився й прислухався до свисту — ледь чутного умовного знаку. На жорстві почулися кроки, у замок вхідних дверей хтось засовує ключа й повертає ним; а трохи перегодом за шторами в кімнаті з'являються дві тіні.
Він і раніше чув умовний знак, кроки і бачив дві тіні за шторами, йому все було відомо.
Він прошкує до клубу. Там відчинено, з вікон ллється світло, але він не заходить всередину. Півгодини він блукає вулицями і навпроти свого саду, вони здаються йому вічністю. "Ану ж почекаю ще з чверть години!" — думає він і блукає втричі довше. Потім заходить у сад, береться східцями нагору й дзвонить у власні двері.
Виходить покоївка, відчиняє двері, висовує голову надвір і каже:
— Пані вже давно…
Тут вона затинається, впізнавши, хто перед нею.
— Гаразд, не хвилюйтесь, — відповідає він. — Скажіть пані, що повернувся додому її чоловік.
1 покоївка йде. Вона стукає до пані в замкнені двері й переказує те, що їй велено:
— Я маю переказати вам, що пан господар повернувся додому.
Пані питає з-за дверей:
— Що таке? Пан господар вернувся? Хто тобі таке сказав?
— Він сам. Він стоїть надворі.
Аж тут із кімнати пані долинає безпорадне зітхання, а потім жагучий шепіт, двері відчиняються і знов зачиняються. Тоді все стихає.
І господар заходить до кімнати. Пані зустрічає його, а серце в неї кипить, мов на ножі.
— Клуб зачинений, — одразу ж випалює він, проймаючись до неї співчуттям та жалем. — Я дав тобі знати, щоб ти не злякалася.
Пані, втішена, з облегшеним серцем, врятована, плюхається в крісло. На неї налягає таке блаженство, що вона в пориві надмірної добродушності питає в чоловіка про здоров'я:
— Ти дуже блідий. Що з тобою, любий?
— Зі мною все гаразд, — відповідає він.
— А тобі нічого не сталося? У тебе якийсь такий пригнічений вигляд.
Чоловік відповідає:
— Ні, я усміхаюсь. І віднині так і усміхатимусь. Я хочу, щоб ця гримаса завжди була у мене на виду.
Вона прислухається до тих стислих, сухих слів і не розуміє їх, аніскілечки не розуміє. Куди він хилить?
Та раптом він щосили хапає її дужими руками, мов у залізні лабети, й шепоче просто в лице:
— Як ти гадаєш, а що якби ми наставили йому роги… тому, хто пішов… що якби ми наставили йому роги?
Вона скрикує і кличе покоївку. Він випускає її з обіймів, тихо, сухо сміється і водночас роззявляє рота, як пащеку, ще й ляськає себе по стегнах.
Уранці добродушність пані знов бере гору, і вона каже чоловікові:
— Учора ввечері в тебе був якийсь химерний приступ; видно, тепер він минувся, але ти й досі блідий.
— Атож, — відповідає він, — у моєму віці жодне захоплення вже не до снаги. Цього більш ніколи не буде.
Розповівши про всі різновиди кохання, чернець Вендт згадує ще одну бувальщину:
— Є ще один — особливий, надзвичайно зворушливий різновид кохання!
Молоде подружжя якраз повернулось додому після завершення своєї довгої весільної подорожі й дало волю відпочинкові.
Над їхнім дахом спалахували падучі зірки. Влітку молодята прогулювались, не відходячи одне від одного ні на крок. Вони рвали жовті, червоні й сині квіти й дарували їх одне одному; вони милувались травою, яку гойдав вітер, і заслухалися співом лісових пташок, і кожне слово, що вони промовляли, було виявом кохання. Взимку вони катались на санях, які були запряжені кіньми з бубонцями, а небо над ними ясніло блакиттю, і ген у високості на безмежних просторах дзвеніли зірки.
Так проминуло багато-пребагато років. У того подружжя знайшлося трійко діток, а їхні серця кохали одне одного так, як і першого дня, коли вони вперше поцілувались.