За вузькою круглою горловиною, в яку пірнув батискаф, починалася звивиста порожнеча. Заєць твердив, що вона виникла внаслідок виверження вулкану. По ній, як по трубі, колись лилася розплавлена магма.
Так воно чи ні, судити не берусь. Єдине знаю, що без людських рук тут, мабуть, не обійшлося, і — може, я помиляюсь — все ж переконаний і досі, що ми натрапили на слід Гондвани.
То був справжній, хоч і підводний, ще й підземний, палац. І не один — безліч диво-палаців, з'єднаних між собою тунелями й довгими вузькими коридорами.
У кожній печері насамперед вражала, ніби вичовганий сотнями ніг паркет, із сланцевих і вулканічних порід підлога. Вона віддзеркалювала — барвиста, різноколірна. Кожна "паркетина" — квадратна, кругла або ж схожа на трикутник — була так щільно припасована й підігнана одна до одної, що не залишалося сумніву: тут хтось потрудився мудрий і старанний.
Як тільки ми "переступили" поріг палацу, зависнувши на кількаметровій відстані од його підлоги, я глянув в ілюмінатор і від подиву занімів: блискучі, одшліфовані й різнобарвні брили та камінці утворювали узористу, потаємну й хитромудру мозаїку.
Нічого дивного ніби не було — орнамент як орнамент. Та коли уважніше вдивитися у візерунки, з них вимальовувалась небесна баня, всіяна кришивом зірок і сузір'їв.
Он Волосся Вероніки, відзначив я, он Гідра, Тукан, Козерог і, звичайно, ромбик із трьох великих та двох менших зірок — корона й вінець тропічного неба — знаменитий Південний Хрест.
Я тому говорю з такою впевненістю про те, що то були саме названі мною сузір'я, бо не раз із ходового містка на нічних вахтах відшукував їх і розглядав у безодні чужого неба. Деякі з них вважаються навігаційними зірками, і наш штурман, Стецько Мегерович, навівши, бувало, під потрібним кутом до горизонту секстант, брав по них пеленг — визначав місцезнаходження "Садка" в океані.
І командир, і пілот, й Заєць тоді, в печерах, під враженням побаченого, згоджувалися зі мною, що підлога справді знаменна й загадкова. Лише пізніше, коли повернулися з глибин і про все розповіли на науково-технічній раді, мої товариші по підводній мандрівці, як мовиться, дали задній хід — начисто відцуралися своїх попередніх гондванівських тверджень і прийняли докази спеціалістів, що то був просто химерний витвір розбурханої природи.
— Таких… е-е… паркетів, — зауважив заїкуватий геолог-бородань, — більш ніж досить і на землі. Вітер, сонце, зливи… е-е… власне кажучи, ерозія із скель часом витіває таке, що… е-е…
Він через своє "е-е" так і не сказав, що ж діється із скелями. Лише в мій город зумів кинути камінь:
— Тут… е-е… я чув про Волосся Вероніки. А… е-е… Антрекотової лисини ви не зустрічали? При бажанні… е-е… та буйній уяві можна й дідька рогатого побачити, не те що… е-е… Гідру й Волосся Вероніки.
Як видно, розумний дуже вчений! Так чому ж тоді, товаришу Е-е, ви самі не спустилися на три тисячі метрів та не роздивились, що то за паркет?
Отже, підлога в залах, як мені здалося, нагадувала баню тропічного неба. Стіни — вертикальні ребристі складки — були схожі на розтягнуті міхи гармошки, або зібгану завісу театральної сцени.
Глибокі бокові ніші вели кудись у безвість. А стелю підпирали високі, масивні — приміром, такі, як я одного разу бачив у колонному залі Київської філармонії, — стовпи.
Скільки ми й петляли в лабіринті печер, опори ті маячили перед очима, заступаючи не лише вхід у бокові ніші, а й перетинаючи шлях, тому, перш ніж потрапити до наступної зали, доводилось обходити то одну, то другу колону.
У коридорах знизу підводились трикутні, неначе акулячі зуби, шпичаки. І такі ж ікла — сталактити, чи що? — подекуди стирчали на стелі. Відстань між ними була кілька метрів, а в одному місці "акуляча паща" повужчала, щелепи майже стулились, і ми відчули, як щось гостре черконуло об корпус батискафа.
Температура води в печерах була на кілька градусів вища, ніж там, за їхнім порогом. І що далі ми просувалися, вона збільшувалась.
— Що ж, — зауважив Заєць, — десь неподалік гаряче джерело. Кілька років тому подібну гідротерму ми сфотографували підводною фотокамерою. Але не в печері, а над рифтовим дном — ланцюг сріблястих бульок, що тягнувся й тягнувся знизу. Підняті там же дночерпаком зразки осадків — плямисті, червонаві, виняткові за своїм мінеральним складом — свідчили: осадки "зварилися" в казані термальних розчинів, тобто, що гідротерми — невтомні трудівники, які, пробившись із глибин Землі, ніколи не припиняють роботи. Своєю високою температурою — в триста-чотириста градусів — вони видозмінюють рифтові грунти, перетворюючи їх на руду, формують родовища корисних копалин. А це щось та означає — Океан відчиняє перед людьми двері до своєї скарбниці. Відчиняє, щоб люди майбутніх поколінь жили в мирі та щасті.
І Альфред умовив Кіма Михайловича ("Для науки це так важливо!"— заявив він) добратися до гарячих рудоносних витоків.
Краще б командир його не слухав! Подорож ледве не кінчилася трагічно.
Вузьким коридором Данило провів апарат у наступну печеру. Ми спускалися, рухаючись не по горизонталі, а ніби з'їжджали з гірки.
Це був шурф, який вів униз, туди, де клекотіла вода. Раптом якась невидима сила кинула батискаф убік — на щастя, він не вдарився об скелю. Потім почало засмоктувати й тягти вниз.
Температура води підвищилась, у батискафі стало жарко.
— Повний задній хід!
Пілот силкувався і не міг виконати наказу.
— Зверни ліворуч! — велів командир.
Ми опинилися ніби на роздоріжжі: ліворуч від основного шурфу чорніла ще одна, горизонтально видовжена печера. Апарат повільно почав відхилятися од безодні, що клекотіла й засмоктувала.
Нарешті вода стала податлива, і батискаф зайшов у боковий тунель.
Скелястий виступ стіни, біля якого зупинилися, вберігав нас од водокруті. Пілот увімкнув додаткові прожектори, і ми звіддалік побачили таке: там, де ще кілька хвилин тому борсався батискаф, зараз то піднімався, то падав велетенський стовп збуреної води. Здавалося: воду хтось нагнітає насосом.
За скелею, де ми зупинились, як і взагалі на великих глибинах, було прохолодно — близько нуля, а в основній, "шаленій" печері температура води — ми таки її зміряли! — сягала за плюс двадцять градусів.