— Ти, Гайовий, без керма і вітрил, — вислухавши мою сповідь, зробила висновок Наташа.
Подумки я з нею не погодився: є в мене мета, от тільки я не можу точно її визначити. Ну, а якщо бути відвертим, скажу: прикипів я серцем до моря, зрозумів, що не жити мені без нього.
Наташа он збирається в інститут, повторює пройдений матеріал. А мій матроський досвід… — може, він колись допоможе стати штурманом чи капітаном. Не вік же драїти палубу та чистити гальюни.
Отож тут усе ніби було гаразд. Гірше з іншим: Наташа радила не йти більше в рейс.
— Годі тобі блукати, — казала вона. — Краще підготуйся до училища, бо в плаванні ти цього не зробиш.
Через виснажливі вахти, безліч інших обов'язків у морі справді не до підручників. Наталка, безперечно, зичила добра. Але… Я впертий, і тому підсвідомо наростав протест: навіщо мене повчають! Невже я сам неспроможний вирішити, що робити?
Ну, а потім оті її слова…
Угледівши якось біля хати капронові сіті, я поцікавився, для чого їх розставлено.
— Як для чого? — перепитала дівчина. І, сміючись, відповіла: — Твоє бурлацьке серце хочу піймати.
Е, ні, цьому не бути! І, остаточно втративши глузд та почуття гумору, я щось образливе сказав у відповідь.
Наташа жахнулась, ніби її хто вдарив. Примовкла, заплакала.
— Ну, що ж, Гайовий, — витерши сльози, холодно мовила. — Ніхто на твоє серце не зазіхає. І ще раджу: не вдавай із себе Печоріна.
Вона рвучко підвелася з моріжка, на якому ми щойно сиділи, і, не попрощавшись, пішла до хати.
Я залишився один — розгублений, з болісним відчуттям гіркоти за образу, яку заподіяв близькій людині.
Безжально картав себе за погорду. Та пам'ять, ніби глузуючи, настирливо підсовувала колись прочитане — роздуми Печоріна про те, що двадцять разів життя, навіть честь можна поставити на карту, а от волю — нізащо!
"Коли я був ще дитиною, — згадувалося з "Героя нашого часу", — одна стара ворожила про мене моїй матері; вона напророчила мені смерть від злої дружини".
Особисто мене в палац для одруження ніхто не тягнув. Якесь безглуздя!
— Лицедій, блазень! — уголос вилаяв себе.
Соромно було навіть подумати, що я — можливо, й несвідомо — намагався наслідувати лермонтовського героя.
Та згодом ми помирились. Прикрий випадок забувся. І от сьогодні, перед далекою дорогою, завітав до неї.
Прощання вийшло сумне і якесь недоладне — мені й самому вже не хотілось розлучатися з берегом, із Наталкою. Але за годину я був у порту.
"Садко" якорився в глухому кутку бухти, де численні склади й пакгаузи відвоювали мало не весь берег, лишивши причалу вузьку, одягнуту в бетон смугу суходолу. Та й на ній стояли вантажі — величезні паки, ящики; дивовижні, пофарбовані в червоне й жовте "блюдця".
Прийшов я, коли це збіжжя уже кінчали вантажити.
— Ще один шукач Гондвани, — мовив боцман, насмішкувато оглянувши мене з ніг до голови. — Ну, що ж, крабова душа, так тому й бути, — додав він. — Ласкаво просимо! — і під лункий сміх присутніх вручив віник.
Забруднену палубу довелось прибирати аж до вечора. Я так натомився, що, коли сів перепочити, небо з рештками хмар над головою теж здалося палубою, по якій хтось невидимий махає мітлою.
Від хлопців довідався, що воно за експедиція, в яку мене зарахували матросом.
Так от. "Садко" вирушав на пошуки затонулого материка. За припущенням деяких учених, там, де зараз Індійський океан, колись нібито лежав суходіл, що з'єднував Африку, Індостан і Антарктиду. Його назвали Гондваною — назва, до речі, від наймення племені гонді, що живе в Центральній Індії.
З невідомих причин Гондвана розкололась. І тепер до тієї землі, покритої багатокілометровою товщею води, мали проникнути дослідники.
Крім "Садка", загиблий материк збиралися шукати й інші експедиції. Газети повідомляли, що кораблі кількох країн уже прибули в Індійський океан.
"Садко" завантажився потрібним провіантом, мініатюрними підводними човнами, батискафом — і вирушив у дорогу,
Розділ третій
SOS
Тонкий, ледь помітний окраєць сонця виткнувся з моря, поширшав, перетворився на вогнисту кулю. Вона дедалі вище й вище піднімалася вгору, над безмежжям води та над кратером вулкана, — ніби велетенський валун, диявольською силою виштовхнутий з огнедишного жерла.
Сліпуче проміння нагадувало повінь виверженої магми, якою залило небо, море, неприступні скелі Кракатау.
З океану в тісну горловину протоки вітер наганяв хвилі, і "Садко" вів з ними двобій — палуба здригалась, ходила ходором: це ще більше підсилювало ілюзію землетрусу.
На судні ніхто вже не спав.
З містка було видно, як на Дерібасівську — так Василь Окань прозвав головну палубу — висипали матроси і заходилися зачохлювати трюм.
Прийнята радіограма наробила переполоху.
Розбудили капітана. На місток піднялися начальник експедиції Гліб Семенович, молоденький, мій ровесник, штурман Валерій Сакало, який відав лоціями, картами, іншою навігаційною документацією.
— Санта Марія! — з порога кинув Сакало. — Не інакше — заблудилися. Воно й не дивно: на вахті ж великі мореплавці — Кук і да Гама.
Та капітан обірвав його бурчання.
— Які координати? — суворо запитав він у штурмана.
Мегерович — я не розчув — щось відповів, і вони заклопотано схилилися над картою.
Першим мовчанку порушив начальник експедиції — сивобородий, з блакитними і світлими, як у дитини, очима дідусь.
— Так це ж на самому півдні Яванського жолоба, поряд із банкою Корона. Глибини там незначні, — мовив він.
— Ви так гадаєте?
— За даними попередніх експедицій, океанське дно в тих широтах дуже нерівне.
— Отож-бо, що нерівне, — знову озвався капітан. — Незрозуміло, в яку пастку потрапив "Оріон": на мілководді чи в океанській безодні. Ось погляньте, Семеновичу, — розгорнув він скручену в рулон великомасштабну карту. — В квадраті "X" лінії ізобат ніби п'яні — самі зигзаги й спіралі.
— Справді, з вісімнадцятиметрової глибини дно переходить майже в шестикілометрову прірву. Небезпечне сусідство!
— Це мене й непокоїть, — невтішно відказав капітан.
І, накульгуючи, — одна нога в нього була коротша, на яку він помітно припадав, — вийшов із штурманської.
— Ліво на борт! — скомандував стерновому.
— Ліво на борт! — повторив наказ Кукса. "Садко" змінив курс і пішов на південний схід.