— Послухай, Девіде, — сказав він. — Не будемо говорити про твого батька. У цьому вся справа. — Якусь хвильку він сидів і тремтів, утупивши очі в тарілку. — Александер був єдиним моїм братом, — додав дядько зовсім байдужим голосом, потім підняв з підлоги ложку і знову накинувся на вечерю, але й далі тремтів.
Цей спалах, коли дядько зняв на мене руку і несподівано признався в любові до мого покійного батька, був мені зовсім незрозумілий і викликав у мене одночасно і страх, і надію. З одного боку, я почав думати, що мій дядько, мабуть, божевільний і може бути небезпечним; з другого боку (мимоволі і навіть проти мого бажання), в голові почала складатися історія, подібна до народної балади [185] про бідного хлопця, законного спадкоємця, і підступного родича, що намагався позбавити його спадщини. Коли б мій дядько не мав глибоко в душі причин боятися мене, то чого б він тоді морочився з родичем, мало не жебраком, який несподівано прийшов до нього?
Хоч я й відганяв таку думку, вона міцно засіла в моїй голові і я, за дядьковим прикладом, почав непомітно стежити за ним; так ми сиділи, як кішка з мишею, крадькома придивляючись один до одного. Дядько більше не сказав жодного слова, ні доброго, ані лихого, але весь час розмірковував над чимось важливим для нього; і що довше ми сиділи, що більше я дивився на дядька, то більше впевнювався в тому, що він задумує щось недобре.
Прибравши зі столу, він знову, як і вранці, відрізав тютюну на одну люльку, підсунув стільця в куток до каміна і курив там якийсь час, сидячи спиною до мене.
— Деві, — нарешті обізвався він. — Я оце думаю... — дядько спинився і повторив свої слова. — В мене є трохи грошей, які я майже пообіцяв дати тобі ще до твого народження, —провадив він далі. — О, без будь-яких формальностей, розумієш, просто в розмові за склянкою вина. Так ось, я тримав ці гроші окремо. Це було дуже невигідно, але обіцянка є обіцянка... І тепер ця сума виросла рівно до... — тут він затнувся, — рівно до сорока фунтів! — Останні слова він промовив, скоса зиркнувши на мене через плече, а потім додав майже з криком: — Шотландських!
Оскільки шотландський фунт дорівнював англійському шилінгові, різниця від цієї поправки була досить значна. Крім того, я розумів, що вся ця історія — брехня, вигадана з якоюсь метою, якої я не міг розгадати; тому я навіть не намагався приховати глузливого тону, коли відповідав йому:
— О, ви помилялися, сер! Фунтів стерлінгів, напевно!
— Я це й хотів сказати, — буркнув дядько, — фунтів стерлінгів! І якщо ти на хвилинку вийдеш із кімнати поглянути, яка сьогодні ніч, я дістану гроші й тоді покличу тебе.
Я виконав дядькове прохання, презирливо посміхаючись над його певністю, що мене так легко обдурити. Ніч була темна, і лише кілька зірок мерехтіли над небокраєм. Між далекими пагорбами глухо стогнав вітер. Я подумав, що наближається громовиця і погода, очевидно, зміниться, але навіть не уявляв собі, яке величезне значення це матиме для мене ще до того, як настане ніч.
Покликавши мене в кімнату, дядько відрахував мені в руку тридцять сім золотих гіней, решту ж, кілька дрібних [186] золотих і срібних монет, затримав у руках, але в останню хвилину душа його не витримала, і він поклав їх у кишеню.
— Ну от, — промовив він. — Тепер бачиш! Я дивак і дивно поводжуся з чужими, але слова свого додержую, і ось тобі доказ цього!
Дядько здавався мені таким скупим, що я онімів від цієї несподіваної щедрості й не міг знайти слів, щоб висловити свою вдячність.
— Жодного слова! — сказав він. — Не треба ніяких подяк. Мені подяки не потрібні. Я виконую свій обов'язок. Звичайно, не кожен зробив би так, але мені приємно (хоч я й обачний чоловік) віддати належне синові мого брата; приємно думати, що тепер ми порозуміємось, як і годиться таким близьким людям.
Своєю чергою, я відповів йому теж якомога великодушніше, але весь час сушив собі голову, що ж буде далі і чому він розлучився зі своїми дорогоцінними гінеями, бо навіть мала дитина не повірила б його поясненню.
Потім дядько знову скоса глянув на мене.
— А тепер, — мовив він, — послуга за послугу.
Я сказав у відповідь, що готовий довести свою вдячність у будь-якій розумній мірі, і замовк, чекаючи якоїсь неймовірної вимоги. Та коли дядько, нарешті, наважився заговорити, то сказав тільки (досить справедливо, на мою думку), що він старіє і стає кволим, а тому сподівається, що я допоможу йому поратися в будинку і в садку.
Я відповів, що радий прислужитися йому.
— Гаразд, — зрадів дядько. — Почнемо відразу ж. — Він видобув з кишені іржавий ключ і подав мені. — Ось ключ від башти в самому кінці будинку. Потрапити в неї можна тільки знадвору, бо та частина будинку не закінчена. Увійди в башту, піднімися сходами вгору й принеси мені з горища скриньку. У ній папери, — додав він.
— Можна взяти з собою свічку, сер? — спитав я.
— Ні, — сказав він з хитрим виглядом. — У моєму домі не можна запалювати вогонь.
— Гаразд, сер, — погодився я. — А сходи там у порядку?
— Сходи чудові, — заявив він і, коли я вже виходив з кімнати, додав: — Тримайся ближче до стіни, поручнів там нема. Але східці дуже зручні.
І я вийшов у темряву ночі. Вдалині ще завивав вітер, хоч біля будинку не відчувалося навіть його подиху. Безпросвітна темрява огорнула все навколо, і я був радий, що міг рухатися попід стіною, поки, нарешті, дійшов до дверей башти в кінці недобудованого крила. Я встромив ключа в [187] замкову дірку і ледве встиг повернути його, як раптом без жодного подиху вітру чи звуку грому все небо на якусь мить осяяла блискавиця, а потім знову запала непроглядна темрява. Мені довелося затулити рукою очі, щоб знову призвичаїтись до темряви, і я ще був напівосліплений, коли зайшов у башту.
Всередині башти стояв такий густий морок, що від страху в мене перехопило дух, але, простягти руку перед собою, я ступив крок у пітьму і зразу ж наткнувся рукою на стіну, а ногою натрапив на перший східець. Виявилося, що стіна зроблена з чудового тесаного каменю; рівні й міцні сходинки, хоч надто круті й вузькі, теж були з шліфованого каменю. Пам'ятаючи дядькові слова про поручні, я намагався триматися ближче до стіни башти і з завмиранням серця намацував дорогу в цілковитій пітьмі.