Я помітив, що Аланові слова дуже схвилювали дівчину; [322] їй хотілося допомогти нам, і водночас вона боялася, що допомагає злочинцям. Тому я вирішив утрутитися в розмову і заспокоїти її сумління частиною правди.
— Ви чули коли-небудь про містера Ренкейлора з Фері? —спитав я.
— Ренкейлора? — перепитала вона. — Правника? Авжеж, чула!
— Отож я йду саме до нього, — пояснив я, — так що ви можете самі з цього судити, злочинець я чи ні. Скажу вам ще більше. Хоч і справді через жахливу помилку мені загрожує небезпека, однак у всій Шотландії король Ґеорг не має вірнішого підданця, ніж я.
Обличчя дівчини одразу проясніло, а обличчя Алана спохмурніло.
— Більш нічого не треба казати,— відповіла вона. — Містер Ренкейлор — відома людина. — І дівчина порадила нам закінчити їду, якомога швидше вийти з селища й сховатися в ліску на березі моря.
— Можете звіритися на мене, — додала вона. — Я знайду як переправити вас.
Ми не стали засиджуватись, доїли сосиски, потиснули їй руку й заквапились до ліска. Це був маленький гайок з двох десятків кущів бузини й глоду та кількох молодих ясенів, але не досить густий, щоб приховати нас від перехожих на шляху або на березі. Проте ми мусили лежати там, тішачись чудовою теплою погодою та надією на близький порятунок, обмірковуючи в подробицях, що нам ще залишилося зробити.
За весь день ми мали тільки один клопіт, коли до гайка заблукав мандрівний музика й присусідився до нас. Це був п'яний волоцюга з червоним носом і сльозавими від запалення очима. З кишені в нього визирала велика пляшка горілки. Він розповів нам довгу історію про кривди, що їх довелося йому витерпіти від різних людей, починаючи з лорда-президента судової палати, який відмовив йому в справедливості, і кінчаючи міськими суддями в Інверкейтінзі, які віддали йому тієї справедливості аж забагато. Хоч і малоймовірно, але в нього могла виникнути підозра щодо двох чоловіків, які сиділи цілісінький день без діла, сховавшись у гущавині. Весь час, поки він крутився коло нас, ми почували себе, як на гарячому приску, слухаючи його настирливі розпити. Музика був мало схожий на людину, що вміє тримати язика за зубами, а тому ми не могли дочекатися, коли спекаємося його і теж виберемося звідси.
Погідну сонячну днину змінила тиха місячна ніч, у місті [323] і навколишніх висілках засвітилися вогні та вже й гаснути почали один за одним. Була північ, і ми давно вже непокоїлися, коли нарешті зарипіли весла в кочетах. Почувши те рипіння, ми визирнули і побачили дівчину, що сама підпливала до нас на човні. Вона нікому не довірила справи, навіть своєму коханому, якщо він був у неї, і, коли заснув батько, вилізла вікном з дому, вкрала в сусіда човна і сама прийшла нам на допомогу.
Я збентежився, не знаючи, як висловити їй свою вдячність, але дівчина збентежилась не менше, слухаючи наші подяки. Вона попросила нас не гаяти часу і не говорити зайвих слів, зауваживши (і дуже слушно), що головне в нашій справі — це поспіх і мовчання. Так, переводячи розмову з одного на інше, вона довезла і висадила нас на лотіанському березі недалеко від Каридена, потім потисла нам руки і відпливла до Лаймкілнза, перше ніж ми встигли вимовити хоч слово подяки за її послугу.
Навіть після того, як вона зникла в темряві ночі, ми мовчали, бо ніякими словами не висловити нашої вдячності. Алан, стоячи на березі, похитував головою.
— Дуже славна дівчина, — нарешті порушив він мовчанку. — Девіде, вона дуже славна дівчина!
А через годину, коли ми лежали в печері на березі моря і я вже задрімав, він знову почав вихваляти її. Зі свого боку я не міг нічого сказати. Я відчував докори сумління і страх за цю просту душу. Мене мучило, що ми скористалися наївністю дівчини, і страшило, чи не наражаємо її на небезпеку, вплутавши в нашу справу.
Розділ XXVII
Я ПРИХОДЖУ ДО МІСТЕРА РЕНКЕЙЛОРА
Другого дня ми домовились, що Алан десь побуде до заходу сонця, а як тільки стемніє, сховається біля дороги неподалік від Ньюголза і лежатиме там, поки почує мій свист. Я сказав, що просвищу як гасло мою улюблену пісеньку "Веселий Ерльський дім", але Алан відповів, що ця пісня надто поширена і її випадково може насвистувати пер-ший-літний селянин. Замість неї він навчив мене коротенького уривку з пісні верховинців, який і досі зберігся в моїй пам'яті і, мабуть, не забудеться до самої смерті. Щоразу, згадуючи цю пісню, я лину думкою до того останнього дня [324] наших поневірянь і немов бачу Алана, як він сидить у глибині печери і відбиває рукою такт, насвистуючи її, а обличчя його помалу проступає з сутіні у світлі світанку.
Я вийшов на довгу вулицю Квінзоері ще до схід сонця. Мені сподобалось це гарне містечко з кам'яницями, більшість яких була вкрита шифером. Щоправда, ратуша здалась мені не такою гарною, як у Піблі, та й сама вулиця була не дуже пишна, але мені було соромно за своє брудне лахміття.
Коли вже зовсім розвиднілось, із коминів повалив дим, порозчинялися вікна, а на вулиці з'явилися перші перехожі, я ще дужче занепокоївся й підупав на дусі. Тільки тепер я відчув усю непевність свого становища, зрозумів, що не маю жодних доказів своїх прав і навіть нічим не можу засвідчити власну особу. Якщо всі мої сподівання виявляться лише пустою мрією, то я тяжко помилився й опинився у великій скруті. Та коли навіть і станеться так, як я уявляв собі, то й тоді, очевидно, буде потрібно багато часу, щоб довести справедливість моїх домагань. А скільки я міг чекати, маючи менше ніж три шилінги в кишені, до того ж у товаристві засудженого чоловіка, якому треба допомогти вибратися звідси на кораблі у Францію? Якщо ж мої надії не справдяться, ми обидва ще можемо потрапити на шибеницю. Я ходив вулицею туди й назад, помічаючи, що люди косують на мене і на вулиці, і з вікон, підштовхуючи одне одного ліктями або посміхаючись. У мене виникло нове побоювання, що мені буде не так легко навіть добитися розмови з правником, а вже й поготів важко переконати його в правдивості моєї розповіді.
Я ніяк не міг наважитися звернутись до будь-кого з цих поважних громадян. Мені соромно було навіть заговорити з ними в такому брудному лахмітті; і якби я запитав, де оселя містера Ренкейлора, вони б, напевно, розреготалися мені просто в обличчя. Отож я то ходив туди й сюди вулицею, переходячи її безліч разів, то спускався до гавані, наче собака, що загубив свого хазяїна. Часом мене охоплював розпач і якесь дивне почуття гризло душу. Нарешті ранок змінився днем. Було вже, мабуть, близько дев'ятої години, коли я, втомившись від блукань, випадково зупинився навпроти вельми добротного будинку, що виходив прегарними чистими вікнами в бік берега. На підвіконнях у вазах цвіли квіти, стіни були недавно потиньковані, а на ґанку сидів, ліниво позіхаючи, мисливський собака. Адже він був у себе вдома! Як бачите, я заздрив навіть цій безсловесній тварині. Раптом відчинилися двері й на них з'явився рум'янощокий поважний чоловік у добре напудрованій перуці та окулярах. Я мав такий мізерний вигляд, що нікому і в очі не впав, а він аж двічі позирнув [325] на мене. Цього добродушного джентльмена, як виявилося потім, так вразив мій нужденний вигляд, що він одразу підійшов і запитав, що я тут роблю.