— Я не звернув уваги на колір камзола, — схитрував Алан, — мені чогось здається, що він був синій. [265]
— Мені байдуже, синій він чи чорний. Знаєте ви цього чоловіка? — наполягав я.
— Кажучи по щирості, я не міг би заприсягтися в цьому, — відказав Алан. — Правда, він пройшов дуже близько від мене, але сталося так, що саме в цей час я зав'язував поворозки на своїх черевиках.
— Ви можете заприсягтися, що не знаєте його, Алане?! —вигукнув я, ладний гніватись і водночас сміятися з того, як він викручується.
— Наразі ні, — відповів він. — Але мене часто зраджує пам'ять.
— Однак я досить ясно бачив, що ви навмисно показались, аби відвернути увагу солдатів на себе й на мене.
— Дуже можливо, — погодився Алан. — Так зробив би кожен джентльмен. Адже ми обидва непричетні до цієї справи.
— Тим більше причин нам виправдовуватись, якщо нас помилково запідозрили в злочині! — вигукнув я. — У всякому разі, про невинних слід подумати раніше, ніж про винних.
— О ні, — заперечив Алан. — Невинні ще мають надію, що їх виправдають на суді, а для того, хто випустив кулю, найкраще місце, по-моєму, у вересі. Люди, не вплутані ні в які неприємності, не повинні забувати про тих, хто вплутався. Це й є справжнє християнство. А коли б усе обернулось навпаки і чоловік, якого я не зміг добре розгледіти, був на нашому, а ми на його місці (що легко могло статися), то ми теж, безперечно, були б дуже вдячні йому за те, що він відвернув на себе увагу солдатів.
Коли справа дійшла до цього, я втратив будь-яку надію переконати Алана. Мій товариш здавався таким наївним, так щиро вірив у свої слова і висловлював таку готовість пожертвувати собою заради того, що він вважав своїм обов'язком, що я вирішив мовчати. Мені згадалися слова містера Гендерленда про те, що ми самі могли б повчитися в диких верховинців. І я взяв до уваги цю свою першу науку. Алан мав дуже перекручені уявлення про моральність і все-таки ладен був накласти за них життям.
— Алане, — звернувся я до нього, — я не можу погодитися з тим, що це справжнє християнство, але й у вашому розумінні воно досить шляхетне. І я вдруге даю вам руку.
У відповідь він простяг мені обидві руки й сказав, що я, напевно, причарував його, бо він може прощати мені все. Потім Алан дуже поважно додав, що нам не можна баритися, а треба обом негайно ж тікати з цієї місцевості: йому через те, що він дезертир, а тепер весь Аппін буде обнишпорений, [266] і кожному доведеться дати повний звіт про себе, мені ж тому, що мене, безперечно, вважають причетним до вбивства.
— Я не боюся суду своєї батьківщини, — заявив я, бажаючи дати йому маленьку науку.
— Наче це ваша батьківщина, — кинув Алан, — і вас будуть судити тут, у володіннях Стюартів.
— Але ж тут теж Шотландія!
— Ви мене дивуєте, юначе. Вбитий Кембл, отже, і справа розбиратиметься в Інверарі, головному осідку Кемблів; п'ятнадцять Кемблів сидітимуть у суді на лаві присяжних, а найголовніший Кембл — сам герцог — буде набундючено головувати. Правосуддя, Девіде? Запевняю вас, це буде таке ж правосуддя, як те, що Ґленур знайшов недавно на дорозі.
Признаюся, що Аланові слова мене трохи налякали і налякали б ще дужче, якби я знав, наскільки слушні були його передбачення; насправді він перебільшив лише одне: серед присяжних сиділо тільки одинадцять Кемблів. Але четверо інших присяжних теж залежали від герцога, тому це майже не впливало на перебіг справи. І все-таки я обурився, вважаючи, що Алан несправедливий до герцога Аргайлського, який (хоч і віг) був мудрим і чесним дворянином.
— Він, звичайно, віг, — сказав Алан. — Однак я ніколи не стану заперечувати того, що це добрий вождь свого клану. Вбитий один з Кемблів, і що скаже клан, коли суд під головуванням їхнього вождя не присудить кого-небудь до смертної кари через повішення? Між іншим, я часто помічав, — додав Алан, — що ви, жителі низинної Шотландії, не маєте ясного уявлення про справедливість.
Почувши це, я голосно зареготав, і, на мій подив, Алан підхопив мій сміх, зареготавши так само весело, як і я.
— Облишмо суперечки, Девіде, — мовив він. — Адже ми на Верховині, і коли я раджу вам тікати, то слухайтесь мене й тікайте. Звичайно, тяжко ховатися і голодувати у вересі, та ще тяжче лежати забитим у кайдани у в'язниці червоних мундирів.
Я спитав, куди ж нам слід тікати, і, почувши відповідь: "На південь Шотландії", з більшою охотою погодився йти разом з ним, бо горів нетерплячкою швидше потрапити додому і порахуватися з дядьком. Крім того, Алан був такий певний, що в справі з убивством і мови не може бути про справедливість; і я побоювався суду Кемблів. З усіх видів смерті мені найменше подобалася смерть на шибениці. Ця жахлива споруда раптом надзвичайно чітко постала перед моїми очима (одного разу я бачив її зображення на [267] обкладинці дешевої брошурки з баладою) і відбила будь-яку охоту попадати в суд.
— Хай буде, що буде, Алане, — вирішив я. — Піду з вами.
— Але запам'ятайте, — попередив Алан. — Це нелегкий шлях. Може статися, що вам буде дуже важко, доведеться терпіти голод і холод. Постіль у вас буде наче в куріпки, життя ваше буде подібне до життя зацькованого оленя, а спатимете ви зі зброєю в руках. Вам доведеться перетерпіти багато знегод, Девіде, перше ніж ми будемо в безпеці. Я кажу вам усе це наперед, бо добре знаю таке життя. Та коли ви запитаєте, який же інший вихід вам залишається, я відповім: ніякого. Або тікайте зі мною, у верес, або йдіть на шибеницю.
— Що ж, вибір тут може бути лише один, — сказав я, і ми потиснули один одному руки.
— А тепер гляньмо ще раз на червоні мундири, — запропонував Алан і повів мене на північно-східне узлісся.
Визираючи з-поміж дерев, ми могли бачити широкий схил гори, що круто спадав до морської затоки. Схил тут був дуже нерівний і кам'янистий, з-поміж кущів вересу й стрімких скель виглядали поодинокі берізки, а ген далі на другому кінці схилу, в напрямку Балахуліша, рухались малесенькі червоні солдатики, то піднімаючись на пагорби, то зникаючи у видолинках і меншаючи з кожною хвилиною. Вони, очевидно, дуже стомилися, бо вже не чути було веселих вигуків, хоч солдати ще йшли нашим слідом і, мабуть, були певні, що наздоганяють нас.