— Хай живе Реформа! Геть Гізо!
Певна річ, у цих лавах повинні були бути й Фредерікові друзі. Вони могли помітити його й потягти з собою. Він швидко сховався за ріг Аркадської вулиці.
Двічі обійшовши церкву св. Магдалини, студенти попрямували на площу Згоди. Тут була сила народу, і щільний натовп віддаля здавався чорною нивою, що не вгаваючи хвилювалась.
В цю саму хвилину ліворуч від церкви вишикувались у бойовому порядку війська.
Тим часом натовп не рухався. Щоб покласти цьому край, поліцейські, переодягнені на цивільних, не церемонячись хапали найзавзятіших бунтарів і відводили їх до дільниці. Фредерік, незважаючи на своє обурення, не втручався; його могли б забрати разом з іншими, і він не зустрівся б із пані Арну.
Трохи пізніше показалися каски муніципальної гвардії. Розмахуючи шаблями, солдати били плазом. Один із коней упав; його метнулися піднімати, а коли вершник знову скочив у сідло, всі кинулися врозтіч.
Невдовзі запанувала глибока тиша. Дрібний дощ, який змив асфальт, перестав. Хмари розійшлися, їх порозгонив легкий західний вітер.
Фредерік став походжати вулицею Тронше, пильно вдивляючись в обидва її кінці.
Нарешті вибило другу.
"Ось-ось надійде, — подумав він. — Оце вона вийшла з дому, тепер іде сюди". Минула хвилина. "Повинна б уже з'явитися". До третьої години він намагався заспокоїти себе: "Ні, вона не запізниться. Трошки терпіння!"
Знічев'я він роздивлявся вітрини поодиноких тут крамниць: книгопродавця, римаря, магазин траурних уборів. Незабаром він уже напам'ять знав усі назви виставлених книжок, усіляку збрую, всі тканини. Торговці, помітивши, що він безперестану походжає назад і вперед, спершу дивувались, а потім налякалися й позачиняли крамниці.
Мабуть, їй щось стало на заваді, і вона й сама страждає. Зате яка на них чекає втіха! Вона ж таки прийде, це напевне! "Адже вона пообіцяла!" Проте його опановувало нестерпне томління.
Гнаний безглуздим поривом, він подався в мебльовані кімнати, так ніби вона могла бути там. Але ж саме тепер вона могла прийти на вулицю. Він кинувся назад. Нікого! І він знову став походжати тротуаром.
Він блукав поглядом по вибоїнах бруківки, отворах ринв, по ліхтарях, по номерах на брамах. Найнезначніші предмети оберталися на його друзів чи, радше, на глузливих споглядальників, а рівні фасади будинків здавалися немилосердними. Ноги задубіли від холоду. Він почувався розбитим, знеможеним. Стукіт власних кроків відбивався в його мозку.
Годинник показував четверту, і він відчув, що голова в нього йде обертом, його охопив страх. Він силкувався повторювати вірші, рахував, вигадував якусь історію. Намарне! Його невідступно переслідував образ пані Арну. Йому хотілося мчати їй назустріч. Але якою податися дорогою, щоб не розминутись?
Він підійшов до посильного, ткнув йому в руку п'ять франків і наказав збігати на вулицю Параді до Жака Арну й довідатись у воротаря, чи вдома пані. Тоді став на розі вулиці Ферм та вулиці Тронше, щоб стежити воднораз туди й туди. Вдалині, на бульварі, сунули якісь невиразні юрмища. Часом він розрізняв драгунський султан чи жіночий капелюшик і напружував зір, щоб роздивитись його. Якийсь хлопчина в лахмітті, що показував бабака в скриньці, всміхаючись, попросив у нього милостині.
Посильний у велюровій куртці вернувся. "Воротар не помічав, щоб вона виходила". Хто ж її затримав? Якби вона була хвора, воротар би сказав. Може, якийсь гість? Нема нічого простішого, як не прийняти його. Він ударив себе по лобі. "Ну й бовдур я! Всьому виною вуличні заворушення!" Це просте пояснення заспокоїло його. Потім він раптом подумав: "Але ж у її кварталі все спокійно". І лихі сумніви опали його знову. "А що, коли вона не прийде? Якщо вона пообіцяла, аби тільки спекатися мене? Ні! Ні! Певно, на заваді їй став якийсь незвичайний випадок, одна з тих подій, що їх годі передбачити. Але тоді б вона написала". І він послав слугу з мебльованих кімнат до себе додому, на вулицю Ремфор, узнати, чи нема листа.
Ніякого листа не приносили. Ця відсутність новин заспокоїла його.
Він почав гадати, ставлячи на кількість монет, навмання вихоплених із кишені, на прикмети перехожих, на масть коней, і коли призвістка була небажана, намагався не вірити їй. У нападі гніву на пані Арну він стиха лаяв її. Потім знемога доводила його до непритомності, й раптом знову оживала надія. Вона зараз появиться. Вона тут, у нього за спиною. Він обертався — нікого! Одного разу кроків за тридцять він помітив жінку такого самого зросту, одягнену, як і вона. Він наздогнав її — не вона! От уже й п'ята година! Половина на шосту, шоста! Запалили газові ліхтарі. Пані Арну не прийшла.
Минулої ночі їй приснилося, що вона давно вже стоїть на тротуарі вулиці Тронше. Вона очікувала чогось, чогось невиразного, а проте значного, і, сама не знаючи чому, боялася, щоб її не помітили. Але якесь лихе собача, розлютившись на неї, шарпало зубами її за поділ. Воно нападало й дзявкало дедалі голосніше. Пані Арну прокинулась. Дзявкання тривало. Вона прислухалась. Ті звуки линули із синової кімнати. Вона метнулася туди босоніж. То кашляв Ежен. Руки його палали, личко почервоніло, а голос зробився якийсь дивно хриплий. Дихання щохвилини ставало важче. Схилившись над ліжком, вона до самого ранку не зводила очей із хворого.
О восьмій ранку барабан національної гвардії сповістив пана Арну, що на нього чекають товариші. Він нашвидку одягнувся і вийшов, пообіцявши відразу ж зайти до лікаря, добродія Коло. До десятої добродій Коло не прийшов, і пані Арну послала по нього покоївку. Виявилося, що лікар у від'їзді, на селі, а юнак, який його заступав, пішов до хворих.
Еженова голова на подушці звисала набік, брови були нахмурені, ніздрі роздувалися; його бідолашне личко стало біліше за простирадло, а з горла з кожним подихом вихоплювалося свистіння, дедалі коротше, сухе, якесь ніби металічне. Кашель скидався на гавкання, що його витворюють картонні іграшкові собачки за допомогою грубого механізму.
Пані Арну охопив жах. Вона кинулась до дзвоників, кликала на допомогу, волала:
— Лікаря! Лікаря!
За десять хвилин з'явився літній добродій у білій краватці, із сивими, охайно підстриженими бакенбардами. Він довго розпитував про звички, вік і вдачу хворого малюка, потім оглянув йому горло, приклав до спини вухо і виписав рецепт. Спокійний вигляд цього чоловіка збуджував огиду. Він нагадував бальзамувальника. Їй хотілося побити його. Лікар сказав, що навідається ввечері.