Щоб трохи розвіятись, Фредерік став прислухатися до "Dies irae";[14] він розглядав присутніх, намагався роздивитися живопис — події з життя святої Магдалини, але малювання було надто високо. На щастя, поруч нього сів Пеллерен і зараз же почав безконечно довго розводитися про фрески. Ударив дзвін. Стали виходити з церкви.
Катафалк, задрапований сукном і оздоблений високим плюмажем, рушив до кладовища Пер-Лашез; везли його четверо вороних коней із заплетеними гривами, із султанами на головах, покритих до самих копит широкими попонами в срібному гаптуванні. Кучер був у ботфортах і трикутному капелюсі із довгим спадистим крепом. За шнури повоза трималися четверо: квестор палати депутатів, член генеральної ради департаменту Оби, представник кам'яновугільного товариства і Фюмішон як близький друг. За катафалком їхали коляска небіжчика та дванадцять траурних карет. Позаду, серединою бульвару, йшли провожаті.
Перехожі зупинялися, щоб подивитися на процесію, жінки з немовлятами на руках ставали на стільці, а люди, що позаходили в кафе випити кухоль пива, появлялись у вікнах, не розстаючись із більярдними киями.
Дорога була довга, і — як водиться на парадних обідах, де гості спершу поводяться стримано, а потім стають балакучі, — загальна скутість незабаром розвіялась. Тільки й мовилося про те, що палата відмовила президентові в асигнуваннях. Пан Піскаторі тримався надто різко, Монталамбер — "прекрасний, як завжди", панам Шамболеві, Піду, Кретонові, коротше кажучи, всій комісії, мабуть, слід би прислухатися до думки панів Кантен-Бошара та Дюфура.
Розмови тривали й на вулиці Рокет, облямованій крамницями, де на вітринах видно лише самі ланцюжки з кольорового скла й чорні кружала із золотими візерунками та літерами, що надає цим крамницям подоби печер, повних сталактитів або посудних магазинів. Перед цвинтарними гратами всі раптом замовкли.
Між деревами височіли надгробки, стесані навскіс колони, піраміди, каплички, дольмени, обеліски, склепи етруського стилю з бронзовими дверима. У деяких були влаштовані, сказати б, могильні будуари, з садовими кріслами та складаними стільцями. З ланцюжків на урнах лахміттям звисало павутиння, порох покривав атласні банти букетів і розп'яття. У загорожах, над могилами, всюди вінки безсмертників і свічники, вази, квіти, чорні диски, оздоблені золотими літерами, гіпсові статуетки — хлопчики, дівчатка, янголята, що висіли в повітрі на латунних дротиках; над головами деяких були влаштовані навіть цинкові дашки. З надмогильних стел, звиваючись, немов удави, спускалося аж на кам'яні плити масивне мотуззя з витого скла, чорного, білого, блакитного. Сонце, падаючи на нього, ряхтіло поміж чорних дерев'яних хрестів, а повіз повільно посувався в глиб широких алей, брукованих, як міські вулиці. Колеса, стукаючи в осі, час од часу клацали. Жінки, стоячи навколішки і торкаючись сукнями трави, тихенько гомоніли з небіжчиками. Над зеленню тисів здіймався білястий дим. Там палили старі вінки.
Могила пана Дамбреза була між могилами Манюеля та Бенжамена Констана. З цього місця починається прикрий спуск, урвище. Внизу видно зелені верхів'я дерев, далі димарі парових помп, а за ними — все велике місто.
Поки виголошували промови, Фредерік міг милуватися на краєвид.
Першу з них було сказано від імені палати депутатів, другу — від імені генеральної ради Оби, третю — від імені кам'яновугільної компанії Сони й Луари, четверту — від імені агрономічної спілки Іонни; виголосили промову й від імені добродійного товариства. Нарешті стали розходитись, аж тут якийсь невідомий почав шосту промову — од імені товариства ам'єнських антикварів.
І кожен користався з нагоди громити соціалізм, жертвою якого став пан Дамбрез. Видовище анархії і його відданість порядкові — он що вкоротило йому дні. Вихваляли його мудрість, його чесність, щедроту і навіть мовчазливість у ролі народного представника, бо, якщо він не був красномовцем, то натомість відзначався такими позитивними рисами, стократ вартнішими, як… і таке інше. А там пішли всі ті слова, котрі й належить говорити за таких обставин: "передчасний кінець", "вічна скорбота", "інший світ", "прощай чи, скорше, до зустрічі!"
Посипалася земля впереміш із камінцями, і вже нікому на світі не було до нього діла.
Про небіжчика ще трохи поговорили, йдучи кладовищем, і не надто стримувались у міркуваннях про нього.
Юссоне, що мав дати в газетах замітку про похорон, навіть пригадав і висміяв усі промови: адже, зрештою, поштивий Дамбрез був за останнього царювання одним із найпомітніших хабарників. Потім траурні карети порозвозили цих буржуа по їхніх конторах, церемонія тривала не надто довго, тож усі були задоволені.
Фредерік, стомлений, поїхав додому.
Коли він другого дня з'явився до пані Дамбрез, йому сказали, що господиня порядкує внизу, в конторі. Папки, шухляди були сяк-так відкриті, рахункові книги розкидані, згорток паперів із написом "Безнадійні стягнення" валявся долі; Фредерік трохи не впав, на нього наткнувшись, і підняв його. Пані Дамбрез, здавалося, потонула в глибокому кріслі.
— В чім річ? Чого ви тут? Що сталося?
Вона рвучко схопилася.
— Що сталося? Я розорена, розорена! Розумієш?
Нотар, пан Адольф Ланґлуа, запросив її до себе в контору й передав зміст заповіту, що його склав її чоловік ще до їхнього одруження. Він усе заповідав Сесіль, а другий заповіт утрачено. Фредерік геть поблід. Певно, вона погано шукала.
— Таж подивись! — відповіла пані Дамбрез, показуючи на кімнату.
Обидві вогнетривкі шафи були відчинені, замки порозбивані молотком; вона ще раз перерила письмового стола, обнишпорила шафи в стінах, витріпала солом'яні постілки, аж раптом пронизливо скрикнула й кинулась у куток, де зараз тільки помітила скриньку з мідним замком; відкрила її — анічогісінько!
— Ох, негідник! А я так самовіддано доглядала його!
І вона заридала.
— А може, заповіт деінде? — мовив Фредерік.
Та ні! Він був тут, у вогнетривкій шафі. Я недавно бачила. Він його спалив! Я певна!
Якось, на початку своєї хвороби, пан Дамбрез заходив сюди підписати документи.
— Отоді він і викинув цей фортель!