Під ознакою припинення, а не руйнування старого ладу, непомітно прошкандибали три роки, а за ці три роки було дві події, що^одзначили хід історії. Перша, коли ділили дві тисячі десятин панської землі. Друга, як пішли корецькі хлопці гетьмана вигонити та й поробились більшовиками. Цим тільки й ознаменувалася революція, якої по правді в Корецькому не було, а прислали її готовеньку через волость із центру...
Хлопці, пішовши на гетьмана, не повернулись, так само, як і попович Гриша, що зорганізував їх. Тільки через людей дізнався піп, що його Гриша перейшов до більшовиків. Кожної служби поминає з того часу піп "блудного раба воїна Григорія" та молиться про "навернення на путі праведні" його.
В маєтку різно ставились до подій. Лопатка мовчав і тільки збільшив порцію лайки на адресу жінки. Петренко, що все шептався з поповичем та хлопцями, не пішов чомусь з ними, а Шпон обережно підступав:
— А я думав, що й ви підете... Я б і сам пішов, та нога...
— Ні,— муркав Петренко, а що "ні", не пояснював. Потім Шпон казав Лопатці:
— Боюсь я цього Петренка... Що воно за їден?
Не сколихнулось Корецьке і під час денікінського наступу. Біла армія не дійшла до нього верстов за п'ятде-Сят, і мовчазні мрії обережного Лопатки так і не справдилися.
А Двадцятого року, як наступали поляки, Шпон утратив рівновагу. Казав Шпон Лопатці та Петренкові з таким виглядом, ніби він вів польську армію на Україну.
— Пождіть, поляки навчать, як лад встановляти. Поляки зроблять під оріх...
Лопатка підтакував, Петренко, кусаючи вуса, буркав сердито:
— Буде й полякам те, що німцям було! Битимемо, аж пір'я летітиме.
Шпонові жирні очі бігали, як роздратовані миші.
— Ви, пане Петренку, придержали б язика, щоб не довелося прикушувати згодом! — Шпон прибрав роль заступника панівної нації.
— Так? А хто нещодавно казав, більшовики молодці? Га?
— Для дурнів казалося! — Шпон почервонів од хвилювання.
— Ах ти шпаче опудало! *&•
Шпон стрибнув до Петренка на своїй колодянці й, певно, упав би, коли б його не підхопив Лопатка!
— Заспокойтесь, Владиславе Владиславовичу, охота зв'язуваться з цим хуліганом... Плюньте,— нашіптував Лопатка Шпонаві, ведучи його до хати.
З того часу Петренка обминали. Віч-на-віч Лопатка говорив Шпонові, мрійливо підводячи очі:
— Ех, і вип'єм же ми з паном, згадавши старі добрі часи.— І довго й нудно розповідав, хто в його роду був поляком.
— Буде це Польща, а не Україна. ТТо Дніпро одійде під Польщу,— майже з дитячою радістю повторював Шпон.
Про Петренка не згадували.
Одного разу, як пожильці в маєтку спали по обіді й тільки Лопатчиха воювала з непокірним плем'ям своїх синів та дочок, до ґуральні підійшов отець Михайло й Тюхтій:
— Добридень, Агафіє Павлівно,— доброчинно привітався отець Михайло.
— Трясця вам у печінки, ідолова дітвора!.. Чисто весь город запаскудили...
Піп удруге привітався.
На цей раз Агафія Павлівна почула й одразу змінила роздратований вираз на привітний:
— Добридень, батюшко! Ви пробачте мені, так клята дітвора сердить...
— На те вона й дітвора,— подав гол оса Тюхтій.— Вй краще викличте до нас Онуфрія Петровича.
Та заходьте ж до хати.
__Ні, ми тут підождемо. Ми з панотцем ненадовго
Й по ділу...
Вийшов заспаний Лопатка, покликали ще Петренка і з виглядом людей, що затіяли державну змову, пішли всі четверо до порожньої шкільної аудиторії.
— Панове, я маю до всіх вас пильну справу, дуже важне діло...—почав піп і замовк.
Всі очікували на дальші слова.
Прокашлявшись, піп виклав причину свого візиту. Поляки наближаються і жорстоко карають не тільки більшовиків, а й їхніх родичів. У попа син більшовик, а в Тюхтія так само, а про Петренка й говорити нема чого. Всі кажуть, що він сам більшовик. Та й про Лопатку пле-щуть, ніби він допомагав селянам землю панську розміряти, а за це може сильно нагоріти!..
— Часи такі, панове, що суду правого не жди, як що — розстріл...— сумно закінчив панотець свою промову.
"Через сина в денце стукає, чорт гриватий",— думав Петренко. Щодо політичної благонадійності він був най-безнадійніший. Він мав підстави гадати, що поляки його не помилують, а тому не мав навіть охоти вишукувати спосіб легалізуватись при них. Тюхтій мав сина в більшовиках і дуже тішився думкою, що не в нього одного таке нещастя, а навіть і в такої людини, як "батюшка". Піп же найдужче боявся, що поляки-католики будуть мати сина за причіпку до православного попа.
— Що ж ви робити думаєте, отець Михайло? — запитав Петренко.
— А я думаю, що треба нам зустріти польсько-українське військо з корогвами-святощами, хлібом-сіллю та й з дзвоном церковним, а для цього треба нам умовитись...
— Так, так!..— запобігливо підтакував Тюхтій.
Лопатка й Петренко якийсь час мовчали. Перший заговорив Лопатка, висякавши червоного носа у хустку непевного кольору.
— Воно так-то так, а як після поляків знов більшовики прийдуть?
Це запитання повисло на мовчанці присутніх. Петренко нахнюпив білі брови й думав. Тюхтій колупав косту-Ром підлогу, а піп дивився у вікно на горобців, що без-їУрботно вовтузились на бузовому кущі.
— Плювать мені на поляків, я сьогодні у повстанці йду! — сердито буркнув Петренко.
Хід думок у отця Михайла під впливом цих слів прикро змінився. "А що, коли цей Петренко справді більшовик... та коли поляки не вдержуться?" Одвівши очі од вікна, він дипломатично відступив од своєї пропозиції:
— Звичайно, панове, поляків можна було б зустрічати з почестями задля того, щоб вони не катували бідних селян, але я не настоюю...
— Так, так! — хитав головою Тюхтій.
— А я так думаю, що краще сидіти нам усім по хатах і не рипатись! — Це рештки непропитого здорового глузду взяли гору в Лопатчиній голові.
Питання вичерпано. Умовившись захищати один одного, як до чого дійдеться, нарада розійшлась.
Надворі отець Михайло, взявши під лікоть Лопатку, шепотом казав:
— Ви; Онуфрію Петровичу, попрохайте Шпона, щоб він замовив своє слово. Він же поляк...
Петренка другого дня в маєтку вже не було. Він пішов, взявши свою торбу і ні з ким не попрощавшись.
Десь із північного сходу далекі гармати гупали, немов ступи, обтрушуючи просо. А дні проходили тривожно і по-новому напружені.