"Ось дивіться, я, — гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завучу і директорові школи, — сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська — ха! А фізкультура — ой, не можу! А історія — я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…"
Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитимсться у якійсь там середній школі…
Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як ріс він і набирався розуму.
… Матір сира земля захиталася.
Звірі в лісах розтікалися.
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися.
Та й пішов Вольга Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів…
— Ех, співає, — мовив до Віки князь. — Ну зовсім як про тебе.
Перейшов Вольга на семий рік,
А прожив немов двадцять літ, —
вів далі старий.
Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків різних…
І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.
— Ну зовсім як про тебе, — повторив князь, коли втишилась музика. — А ти можеш, — запитав із, раптовим занепокоєнням, — як Вольга, на вовка обертатись?
— Не можу, — відповів Віка. — І на сокола не можу, як він. А от літати — будь ласка.
— Літати?
— Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину — і лети собі куди забажаєш.
— Ц-ц! — прицмокнув князь. — А ти не той… Не бре?..
— О! Вже й ви мені не вірите! — образився хлопець. — Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.
— Та вірю, вірю, — змахнув рукою князь. — Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!
— Тхе, коли! — мовив недбало Віка — Коли хочете. Хоч зараз.
— Правда? Можеш? — зрадів князь.
— А чого ж. Запросто.
— Гей! Запаліть свічки! — гукнув князь, бо вечірні сутінки стати вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця. — Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.
Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в залатій тиші він спитав:
— Я сидячи, гаразд?
— Як хочеш. Як тобі зручно, — поквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.
— Про що ж вам почати? — наморщив він лоба.
— Давай про отой віз, що сам їздить. — запропонував князь.
— Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання — там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу — і вперед! — аж крикнув трошки Віка — Зрозуміло?
— Не зовсім, — відповів хтось із бояр. — А як же він побудований?
— Ну, чотири колеса, кабіна руль, мотор, — перелічував Віка. — У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є, — згадав. — І акумулятор. І сигнал — бібікати. Зрозуміло?
— То від чого ж колеса крутяться? — поспитав дружньо князь. — Поясни нам усе-таки.
— Ну, згорає там у моторі бензин, — не зовім упевнено проказав хлопець, — і… якось їх там крутить. Не знаю… — стенув плечима.
— Не знає, — шелеснуло за столом.
— Буває, — посміхнувся розуміюче князь. — А нам ти зміг би такий хтомобіль збудувати?
— Для чого він вам? — не дуже зрадів од такого запитання Віка.
— А щоб і собі на педалю тиснути.
— О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.
— Отакої! Робичів у мене вистачить, — запевнив князь. — Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?
Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.
— О! Не зможе! — пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.
— Шкода, — запечалився князь. — Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? — звернувся до літописця.
— Тіліфон! — з готовністю прочитав той у своїй книженції.
— А він що, усе записував, що я казав? — здивувався Віка.
— Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?
— Гм, — скривився хлопчина. — Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.
— То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? — запатився князь. — Не виходячи з дому?
— Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.
— Дроти — це можна, — погодився князь. — То як, зробиш нам тіліфончик?
— Зробити? — одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого — так і не второпав.
— Зробити, — повторив він, — мабуть, не подужаю.
— Не подужає! — зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим. — Не подужає чадо прерозумне!
— Хех! — видихнув розчаровано князь. — Шкода!
— Не зможе! Не зможе! — зашепотілося довкруж, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.
"Що ж це таке? — подумав Віка. — Як це так: я нічого не можу пояснити?"
Але домислити до кінця йому не дали.
— Що там у нас далі? — знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав:
— Електрика! Це та, — пояснив, — шо світить.