— Це ж який дзвін треба! — сплеснув руками князь.
— Та не дзвін, — одмахнувся Віка. — А телефон. Та хіба це все! — розохотився ще дужче. — От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення — без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! — Віка аж засапався. — Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, — закінчив несподівано для самого себе.
— Ех ма! — вхопився за голову князь. — Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? — дивився з повагою на хлопця.
— Аякже! Самі ж бачите.
І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.
— Всі чули? — запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.
Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема — стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.
— Княжич тут? — запитав князь.
— Тут, — пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.
— Добре, — кивнув князь. — Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.
Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких присмних слів йому ше ніколи не говорили.
— Де ж ти взявся такий? — захоплено звернувся князь до Віки. — Скільки ти книжок перечитав?
— Ого! — відказав гордо Віка. — Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: "Що слід знати про сказ".
На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.
— Рідний ти мій! — у щасливій нестямі підбіг він до Віки. — Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! — дав він запотиличника синові. — Будеш, аки отрок, прерозумним.
Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:
— Я ж стараюсь, батечку.
— Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! — знов повернувся до гостя. — А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш — окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш — усе твоє буде.
— Та ні, князю, дякую, — одказав хлопець. — Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, — вчасно схаменувся, — я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх — аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише — весь клас такий. Я їм говорю: "Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти", — та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?
З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:
— Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, — покликав. — Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, — звернувся до натовпу. — Хто може лишитися, той сам знає.
— Що, тату? — підійшов княжич.
— Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?
— Хочу, — зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
— Хоче, хоче, — заговорив князь до Віки. — І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так — я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? — запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. — Читай, щоб учитель чув.
Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. "Це ж по-староруськи написано!" — здогадався він і хутенько закрив книгу.
— Не треба, не треба — сказав. — Хай-но іншим разом.
— А то по-грецьки тобі втне, га? — запитав князь. — Може,— додав гордо.
— Не зараз, не зараз, — нервово смикнувся Віка. — Іншим разом.
— А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по писаному. А то ще...
— Потім! Потім! — не дуже ввічливо урвав його мову Віка.
— "Слово о полку Ігоревім" напам’ять прочитає, "Повість временних літ", — не здавався князь. — А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Мишо! — підохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:
— "Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і несть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…"
— Воістину! Воістину так! — не став слухати далі князь. — Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, — і поклав руку на Вічине плече. — Ану, що там далі? — знов звернувся до Минька.
— Що далі, те нехай там і буде, — не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. — Вистачить! Бачу — знає дещо отрок, але вчити його…
— А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, — квапливо заговорив князь. — Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, — вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих скалок обруч, — гривню тобі жалую. — І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.
— Ах! Князь гривнею пожалував! — прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.
Що таке "гривня", Віка добре знав, а от "гривна"… видно річ дуже коштовна й почесна.