— То тобі здалося,— відповів Тимошівський,— сядьмо.
Він простелив шинелю, і вони сіли між могилками.
— Галю,— сказав Тимошівський,— я хотів тобі сказати що ми від’їжджаємо завтра. Нашу сотню переводять до іншого міста.
Вона упала йому на коліна.
— А я?
— Ти, Галю? Ти лишишся...
— Мовчи,— прошепотіла вона.
Було холодно на ніч. Місяць завісився хмарою, і хрести припадали до землі.
— А ти лишишся,— шепотіла Галочка,— лишишся...
Тимошівський хотів її обняти, а вона пручнулась і схопилась на ноги.
— А,— заговорила вона,— треба кохати, кохання вічне — це ти казав! Я була чиста, добра, як ти прийшов був... а тепер я віддала хвору матір до лікарні, щоб вільно кохати. Де вона? Вона страждає, а я тут? Кохання не знає жалю! Ти кидаєш мене, не кажеш: ходім зі мною! Кохання вічне,— яка брехня!
Він підвівся й силоміць притиснув її до себе. Вона плакала й тремтіла.
— Галю,— сказав він,— ти така дитина! Кохання вічне — не того, що я тебе до смерті кохатиму чи ти мене. Це — дурниця. Я вже багато кохав, багато був щасливий, а ти хочеш кохати тільки раз. Ох ти, дурненька! Не плач! Будь смілива, не скигли, а то справді будеш нещасна.
А вона не йняла віри.
— Це вже кінець, кінець... — шепотіла вона.
Він голосно засміявся, і його сміх хитнув приспані хрести. Ще дужче притиснув він її до себе, і вона відчула в нічній прохолоді його вогонь.
— Кінець? Так здається, коли вперше кохаєш! Вір мені — це тільки початок. Слухай, я ж їду завтра! А ти вже за завтра болієш! Ти ж ще зі мною!
Вона сумно посміхнулась крізь сльози.
— Я ще з тобою...
Її поцілунок був мов квітка, що засинає. А їй відповів пекучий струмінь, розлився, зім’яв бліду квітку її жалю,— і їхні губи вже кресали болючі іскри насолоди.
1923