— Що там, Лі?!
"Диви, як чудно вона біжить, — нашіптував йому холодний і критичний голос. — Як дриґає ногами. Як розмахує руками. Що тут гарного? Та ще й кудкудаче, ніби курка. Атож, кудкудаче".
— Що сталося, Лі? — крикнув Ейб і кинувся її рятувати.
— Ейбе, Ейбе! — зойкнула любонька Лі і вже — гуп! — повисла на ньому, мокра й холодна. — Ейбе, там якийсь звір!
— Та нічого там нема, — заспокійливо сказав Ейб. — Хіба що яка-небудь рибина.
— Ой, у нього така страшнюча голова! — заридала любонька й тицьнула мокрим носом Ейбові в груди.
Ейб хотів був по-батьківському поплескати її по плечу, але ж по мокрому тілу долоня ляскатиме занадто гучно.
— Ну, ну, годі, — буркнув він. — Подивись, там уже нічого нема.
Лі озирнулась на лагуну.
— Ой, як страшно було, — прошепотіла вона і враз заскімлила знову: — Он!.. Он!.. Бачиш?
До берега помалу пливла чорна голова, то роззявляючи, то стуляючи пащу. Любонька Лі істерично вереснула й стрімголов кинулась тікати геть від води.
Ейб не знав, що йому робити. Бігти за Лі, щоб їй не було страшно самій? Чи лишитися тут, щоб показати, що він не боїться цього звіра? Звичайно, перемогла друга думка: він ступив ще ближче до лагуни, навіть забрів по кісточки у воду і, стиснувши кулаки, втупився звірові в очі. Чорна голова спинилась на місці, якось чудно захилиталась і сказала:
— Ц-ц-ц.
Ейбові було трохи моторошно, але ж не міг він показати цього!
— Що таке? — грізно відказав він, звертаючись до тієї голови.
— Ц-ц-ц, — знову зацмокала вона.
— Ейбе, Ейбе, Ей-бе! — верещала любонька Лі.
— Вже йду! — крикнув Ейб і помалу (хай не думають!) відступає до дівчини.
Раз навіть зупинився й суворо озирнувся на море.
На березі, там, де хвилі вимальовують на піску своє вічне й нетривке мереживо, стояла на задніх лапах якась темна тварина з круглою головою й вихилялася тулубом. Ейб застиг на місці, серце в нього калатало.
— Ц-ц-ц, — цмокала тварина.
— Ей-бе! — волала напівзомліла любонька.
Ейб відступав крок за кроком, не спускаючи з очей тварини. Вона не рухалася, тільки обертала вслід за ним голову.
Нарешті Ейб опинився біля своєї любоньки, що лежала долілиць і голосно схлипувала з ляку.
— То якийсь… тюлень, — невпевнено промовив Ейб. — Вернімось на яхту, Лі.
Але Лі тільки трусилася.
— Та нічого там страшного нема, — запевняв її Ейб; йому хотілося стати на коліна, але ж він повинен, як рицар, своїм тілом заступити її від звіра. "Якби ж я був не в самих плавках, — подумав юнак, — та мав хоч складного ножика; або якби знайти якого-небудь дрючка…"
Вже почало смеркати. Тварина підійшла ще кроків на тридцять і спинилася. А за нею з моря виринуло ще п'ять, шість, сім таких самих, і всі нерішуче, погойдуючись, тюпали до того місця, де Ейб стеріг свою любоньку Лі.
— Не дивися, Лі, — шепнув Ейб, хоч це було й зайве; Лі й так не озирнулася б нізащо на світі.
А з моря виринули нові тіні й насувалися широким півколом. Ейб нарахував їх уже з шість десятків. Ота світла пляма — то купальний халат любоньки Лі. Халат, у якому вона так недавно спала. Тим часом тварини вже підходили до того світлого предмета, широко розкинутого на піску.
І враз Ейб зробив щось самоочевидне й безглузде, як той Шіллерів рицар[70], що ввійшов до клітки з левами по рукавичку своєї дами. Нічого не вдієш — є такі самоочевидні й безглузді речі, які чоловіки робитимуть, поки світ стоїть. Не вагаючись, із гордо піднятою головою й стиснутими кулаками містер Ейб Леб попростував у коло тварин по купальний халат любоньки Лі.
Тварини трохи відступили, але не розбіглись. Ейб підняв халат, перекинув його через руку, мов тореадор, і став на місці.
— Ей-бе! — чулося ззаду відчайдушне волання.
Містер Ейб відчув у собі безмірну силу й відвагу.
— Ну що? — мовив він до тварин і підступив ще на крок. — Чого ви хочете?
— Ц-ц, — зацмокала одна тварина, а потім якось по-старечому прорипіла: — Ніжж!
— Ніжж! — дзявкнуло трохи далі. — Ніжж! Ніжж!
— Ей-бе!
— Не бійся, Лі! — гукнув Ейб.
— Лі! — дзявкнуло перед ним. — Лі. Лі. Ей-бе!
Ейб подумав, що це йому сниться.
— Чого вам?
— Ніжж!
— Ей-бе! — квилила любонька Лі. — Йди сюди!
— Зараз. Ви хочете сказати ніж? У мене немає ножа. Я вам нічого не зроблю. Чого вам ще треба?
— Ц-ц, — цмокала тварина і, погойдуючись, підступила до нього.
Ейб, що стояв з перекинутим через руку халатом, широко розставив ноги і не відступав.
— Ц-ц, — цмокнув і він. — Чого ти хочеш?
Тварина неначе подала йому передню лапу, але це Ейбові не сподобалося.
— Що? — сказав він трохи різкіше.
— Ніжж, — дзявкнула тварина і впустила з жмені щось білувате, схоже на крапельки.
Але то не були крапельки, бо воно покотилось по піску.
— Ейбе! — захлиналася Лі. — Не кидай мене тут! Містерові Ейбу вже зовсім не було страшно.
— Геть з дороги! — сказав він і махнув на тварину купальним халатом.
Вона квапливо, незграбно відступила. Тепер Ейб мав змогу відійти з честю; але хай Лі бачить, який він хоробрий! Він нахилився, щоб роздивитися те білясте, що тварина впустила з лапи. То були три тверді гладенькі матово-лискучі кульки. Містер Ейб підніс їх до очей, бо вже смеркало.
— Ей-бе! — скиглила покинута любонька. — Ейбе!
— Вже йду, — гукнув містер Ейб. — Лі, у мене щось є для тебе! Лі, Лі, я щось тобі несу!
Розмахуючи над головою купальним халатом, містер Ейб Леб біг по берегу, наче юний бог.
Лі сиділа навпочіпки, скулена, і трусилася.
— Ейбе, — схлипнула вона, цокочучи зубами. — Як ти можеш… Як ти можеш…
Ейб урочисто схилив перед нею коліна.
— Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі… — Ейб простяг до неї руку. — Оці три перлини. Дивись.
— Не патякай, Ейбе, — пирхнула любонька Лі.
— Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.
— Покажи! — буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. — Ейбе! — прошепотіла вона. — Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?
— Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?
— Бувають, — заперечила любонька. — Їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!