Назвавши цей день святковим, артилерист, коли ми поїли, наполіг сісти за карти. Він навчив мене грати в юкр. Поділивши між собою Лондон — мені дісталась північна частина, йому — південна,— ми стали грати на парафіяльні дільниці! Це може видатися безглуздям, але я рішуче розповідаю все, що було. І як це не дивно, карти дуже мене захопили.
Чудна істота — людина! Тоді як людський рід стояв на краю загибелі або виродження, коли ми для себе не могли сподіватися на що-будь інше, крім жахливої смерті,— ми сиділи отут і, пильно стежачи за правильним ходом розмальованих папірців, запально "ходили з козиря". Далі він навчив мене грати в покер, а потім я ще виграв у нього три партії в шахи. Ми так захопилися, що, коли посутеніло, наважилися навіть засвітити лампу, аби тільки не припиняти гри.
Награвшись досхочу, ми повечеряли, і артилерист докінчив шампанське. Ми безперестану курили сигари. Мій артилерист уже був не тим запальним відновлювачем людського роду, якого я зустрів уранці. Він і далі залишався оптимістом, але від його оптимізму вже віяло філософським спокоєм. Пам'ятаю, він пив за моє здоров'я, виголошуючи одноманітні й безладні тости. Я закурив сигару й піднявся східцями нагору подивитися на зелені вогні, що горіли за Гайгейтськими горбами (про ці вогні розповідав мені артилерист).
Спершу я бездумно вдивлявся в Лондонську долину. Північні горби були повиті темрявою. Біля Кенсінгтона мерехтіла багряна заграва; час від часу виривалися оранжеві язики полум'я і знову щезали в синій глибині ночі. Решту Лондона покривав морок. Потім, уже ближче, я помітив якесь дивне світло — блідий, фіолетово-пурпуровий відблиск, що фосфоресціював під нічним вітерцем. Спершу я не міг зрозуміти, звідки воно взялося, а тоді здогадався, що це, мабуть, від червоної трави. Цей здогад повернув мене до жахливої дійсності. Я глянув на Марс, червоний і яскравий, що сяяв на заході, а потім довго й пильно вдивлявся в темряву, що огортала Гемпстед і Гайгейт.
Довго стояв я на даху, перебираючи в пам'яті примхливе плетиво сьогоднішніх подій. Силкувався пригадати, хвилина за хвилиною, всі свої переживання за цей день, починаючи від нічної молитви аж до цієї безглуздої гри в карти. Я відчував огиду до самого себе. Пам'ятаю, як майже символічним жестом я шпурнув сигару. Вся очевидна безглуздість моєї поведінки постала переді мною. Мені здавалося, що я зрадив свою дружину, зрадив ціле людство. Я щиро каявся. Я вирішив покинути цього химерного мрійника, що розпатякує про високі матерії, а сам тільки й думає, як би набратися та натоптати черево. Я вирішив іти до Лондона. Там, гадав я, швидше довідаюсь, що роблять марсіяни і мої брати — люди. Коли нарешті зійшов місяць, я все ще стояв на даху.
VIII. МЕРТВИЙ ЛОНДОН
Покинувши артилериста, я спустився з горба і попростував уздовж Гай-стріт через міст до Ламбета. Тоді червона трава росла ще буйно і вкривала майже весь міст,— щоправда, на її листі вже виступали білясті хворобливі плями, що незабаром і зовсім знищили цю марсіянську рослинність. На розі вулиці, що вела до станції Путні-Бридж, я побачив на землі якогось чоловіка. Чорний, як сажотрус, від того чорного пилу, він був живий, але такий п'яний, що не спроможен був зв'язати і двох слів. Він тільки вилаяв мене та ще спробував стусонути. Я подумав, що годилося б допомогти йому, але надто вже звиродніле було в нього обличчя.
Всю дорогу за мостом укривав шар чорного пилу, і чим ближче до Фулгема, тим товщий. На вулицях панувала моторошна тиша. В одній хлібній крамниці я знайшов трохи хліба, що вже давно зацвів і зачерствів, але їсти ще можна. Далі до Волег-Гріна на вулицях не було того пилу, і я пройшов повз білі будинки, охоплені вогнем. У цій мертвій тиші навіть гуготіння пожежі здавалося приємним. Ще далі до Бромптона вулиці знову тонули в тиші. Чорний пил устилав землю й мертві тіла. Вздовж Фулгем-роуд я налічив більше десятка трупів. Вони лежали вже кілька днів, і я намагався скоріше проминути їх. Товстий шар пилу трохи пом'якшував їхні обриси. Одного чи двох уже обгризли собаки.
Там, де не було чорного пилу, місто мало звичайнісінький недільний вигляд: крамниці зачинено, будинки замкнено, штори спущено, тихо й безлюдно. Подекуди, особливо по бакалійних та винних крамницях, виднілися сліди пограбування. В ювелірному магазині було розбито вітрину, але злодієві, видно, щось перешкодило, бо на тротуарі валялися золоті ланцюжки і годинники. Я, звісно, не підбирав їх. Трохи далі на східцях сиділа якась жінка в лахмітті, її порізана рука звисала з коліна, і кров капала на нужденну коричневу сукню. В калюжі біля неї — велика розбита пляшка з-під шампанського. Жінка наче спала, але насправді була мертва.
Чим далі увіходив я в Лондон, тим глибшою ставала тиша. Та це була не тиша смерті, а скоріше тиша напруженого її чекання, що вже зруйнувало північно-західну частину столиці, скосило Ілінг та Кілберн, могло пройти по цих будинках і обернути їх на задимлені руїни. Це було місто покинуте й приречене на загибель.
У Сауз-Кенсінгтоні не було трупів і чорного пилу на вулицях. Підходячи сюди, я вперше почув якесь дивне завивання. Що воно таке, я не міг зрозуміти. То було невпинне розпачливе чергування двох нот: "Улла... улла... улла... улла..." Коли я проходив вулицями, що вели на північ, виття голоснішало; тільки будинки неначе приглушували його. Найгучніше воно лунало на Ексібішен-роуд. Я зупинився й глянув у напрямі Кенсінгтон-парку, вражений цим загадковим виттям. Здавалося, то голосить громаддя осиротілих будинків від страху та розпачу.
"Улла... улла... улла... улла..." — линуло нелюдське голосіння, і величезні хвилі звуків затоплювали широкі сонячні вулиці між високих будинків. Украй спантеличений, я повернув на північ до залізної брами Гайд-парку. Я майже зважився зайти до природничо-історичного музею, вилізти на вежу й оглянути звідти парк, але потім передумав: внизу легше сховатися. Я рушив далі по Ексібішен-роуд. Великі будинки обабіч були порожні й безгомінні; тільки мої кроки відлунювали в тиші. На узвишші, неподалік паркової брами, я побачив дивне видовище — перекинутий омнібус і кінський кістяк, геть обгризений. Постоявши хвилину, я подався далі до мосту через Серпен-тайн. Виття все дужчало, хоч на північ від парку над дахами будинків не видно було нічого, лише на північному заході висіла димова пелена.