Він недовірливо подивився на мене; тоді раптом погляд його змінився.
— Я не думаю залишатися тут,— додав я.— Певне, піду до Лезергеда; там я залишив дружину.
Він тикнув у мій бік пальцем.
— То це — ви? — здивувався він.— Отой вокінзький чоловік? То вас не вбило під Вейбриджем?
Аж тут і я впізнав його.
— А ви — артилерист, що ховався в моєму садку?
— Ото пощастило! — вигукнув він.— Нам обом пощастило! Ви уявляєте?
Він простягнув руку, я потис її.
— Я проповз каналізаційною трубою,— сказав він.— Вони не всіх знищили. Коли вони пішли далі, я полем навпростець попрямував до Волтона. Але... не минуло й шістнадцяти днів, а ви вже сиві! — Раптом він оглянувся.— Це гайворон,— пояснив він,— тепер навіть пташину тінь помічаєш. Тут дуже видне місце. Ходім он під ті кущі та поговоримо.
— Бачили ви марсіян? — запитав я.— Відтоді, як я вибрався...
— Вони пішли на Лондон,— не дав він докінчити.— Мабуть, вони там отаборилися. Вночі там, з боку Гемпстеда, все небо освітлене, ніби над великим містом. І на тлі того світла ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не побачиш. Близько ж...— він порахував на пальцях,— їх ось уже п'ятий день не було. Останній раз двоє з них тягли щось велике на Гаммерсміт. А передминулої ночі...— зупинився й промовисто докінчив: — З'явилися якісь огні і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували якусь літальну машину і пробують літати.
Підповзаючи до кущів, я так на чотирьох і завмер:
— Літати?!
— Авжеж,— повторив він,— літати. Я заповз глибше в кущі й сів на землі.
— Ну, тоді людству кінець,— сказав я.— Якщо вони цього досягли, їм нічого не варто облетіти всю землю.
Він кивнув головою:
— І облетять. Зате тоді... тоді тут стане трошки вільніше. Але...— він глянув на мене,— гадаєте, що з людством ще не покінчено? Для мене це ясно. Нас переможено. Розбито.
Я глянув на нього. Як не дивно, але ця очевидна істина не спадала мені на думку. Якісь непевні сподівання ще жили в моїй душі,— мабуть, це за звичкою. Він повторив:
— Нас розбито! — Непохитна певність бриніла в його словах.— Уже нічим не зарадиш,— сказав він.— Вони втратили одного, лише одного. Вони твердо стали на землю й розтрощили наймогутнішу людську державу. Вони розчавили нас. Смерть одного з них під Вейбриджем — це випадковість. І ці марсіяни — тільки піонери. Вони все прибувають. Ці зелені зорі, хоч їх і не видно вже днів п'ять-шість, але вони, я певен, щоночі десь падають. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас розбито.
Я не відповідав. Я сидів і дивився перед собою, марно шукаючи, чим би заперечити його слова.
— Це навіть не війна,— вів далі артилерист.— Не може ж бути війни між людьми й мурашками.
Раптом мені пригадалася ніч в обсерваторії.
— Після десятого пострілу вибухи на Марсі припинилися, принаймні до прибуття першого циліндра.
— Відкіля ви це знаєте? — запитав артилерист. Я пояснив. Він замислився.
— Щось сталося з гарматою,— вирішив він.— Та що з того? Вони налагодять її знову. Та хай вони й затримаються на якийсь час — хіба це може що змінити? Це ж точнісінько, як люди й мурашки. Мурашки також будують міста, живуть своїм життям, ведуть війни, роблять революції, аж доки людям не заманеться прибрати їх з дороги, і тоді їх просто знищать, та й усе. Оце ж ми тепер мурашки. Тільки...
— Ну?
— Тільки ми — їстівні мурашки. Наші погляди зустрілися.
— А що вони зроблять із нами? — запитав я.
— Я про це й думав,— відповів він,— саме про це. Із Вейбриджа я пішов на південь і весь час думав про це. Я бачив, що діється. Більшість людей розгубилися, розкисли. Та я не розкис. Я не раз уже зустрічався віч-на-віч зі смертю. Я не іграшковий солдатик і знаю: легка чи важка, а смерть — це таки смерть. І тільки той врятується від неї, хто має голову на в'язах. Я бачив, що всі сунули на південь. Я сказав собі: "Харчів там усім не вистачить" — і повернув назад. Я тримався марсіян, як горобець людей. А там,— він показав на обрій,— вони збилися вкупу, голодують, метушаться, душаться...
Він зиркнув на мене і, зніяковівши, затнувся.
— Звичайно, в кого були гроші, ті втекли до Франції,— сказав він і, якось ніби винувато глянувши на мене, вів далі: — їжі тут вистачає. В крамницях є консерви, вино, спирт, мінеральна вода, але водогін не працює. Ви знаєте, що я подумав? Вони істоти розумні, сказав я собі, і скидається на те, що вони хочуть використати нас собі на їжу. Спершу вони знищать наші судна, машини, гармати, міста, зруйнують весь наш лад, організованість. Все це вони зроблять. Коли б ми були завбільшки, як мурашки, то змогли б заховатися. Але ж ми не мурашки. Ми занадто великі. Це перший незаперечний факт. Ну, що?
Я погодився.
— Оце все я обдумав. Гаразд, тепер далі: нас можна ловити будь-як. Варто марсіянину пройти кілька миль, і він натрапить на цілу юрбу. Я бачив, як один з них в околицях Вондсворта руйнував будинки й порпався серед уламків. Але довго вони не будуть так діяти. Покінчивши з усіма нашими гарматами й бойовими суднами, зруйнувавши наші залізниці, здійснивши свої задуми, вони відразу ж почнуть систематично виловлювати нас, відбирати кращих і закидати до кліток. Ось що вони робитимуть незабаром. Та вони ще й не взялися за нас по-справжньому.
— Не взялися?! — вигукнув я.
— А звісно, ні! Все, що було досі, сталося з нашої вини — нам забракло розуму сидіти тихо, ми дратували їх своїми гарматами та іншими дурницями. Ми розгубилися й кинулися бігти від них туди, де було анітрохи не безпечніше, ніж там, звідки ми втікали. У них ще не дотягайся до нас руки. Вони заклопотані своїм — виготовляють усе, що не могли захопити з собою, готуються зустріти нове поповнення. Може, циліндри перестали падати тому, що марсіяни бояться влучити у своїх. А нам, замість того, щоб тікати, зчиняти лемент, навмання підривати динаміт, розважливіше було б пристосуватися до нового становища. Ось як я гадаю. Це не зовсім те, чого прагнув людський рід, але воно відповідає вимогам життя. Згідно з цим принципом я діяв. Міста, нації, цивілізація, поступ — усе минуло. Гра закінчена. Нас розбито.
— Для чого ж тоді жити? Артилерист хвилину дивився на мене.