Війна і мир (том 4)

Страница 81 из 107

Лев Толстой

Коли вона іноді, намагаючись зрозуміти його, казала йому про заслугу, яка полягає в тому, що він робить добро своїм підлеглим, він сердився і відповідав: "От уже анітрохи: ніколи й на думку мені не спадає; і для їхнього блага остільки не зроблю. Все це поезія та бабські теревені,— все це благо ближнього. Мені треба, щоб наші діти не пішли з торбами; мені треба влаштувати наші достатки, поки я живий; от і все. А для цього потрібен порядок, потрібна суворість... Ось що!" — говорив він, стискаючи свій сангвінічний кулак. "І справедливість, звичайно,— додавав він,— бо коли селянин голий і голодний, і конячина в нього одна, то він ні на себе, ні на мене не виробить".

І мабуть тому, що Микола не дозволяв собі думки про те, що він робить що-небудь для інших, для чесноти,— усе, що він робив, було плодотворним: багатство його швидко збільшувалось; сусідні селяни приходили просити його, щоб він купив їх, і довго після його смерті між людьми зберігалася побожна пам'ять про його управління. "Господар був... Спочатку селянське, а потім своє. Ну, і потачки не давав! Одно слово— господар!"

VIII

Одно, що іноді мучило Миколу відносно його хазяйнування, це була його запальність у поєднанні з його старою гусарською звичкою давати волю рукам. Перший час він не вбачав у цьому нічого поганого, але на другий рік після свого одруження його погляд на такого характеру розправи раптом змінився.

Одного разу влітку з Богучарова був викликаний' староста, який замінив померлого Дрона, обвинувачений у різних шахрай-ствах та несправностях. Микола вийшов до нього на ґанок, і з перших відповідей старости з сіней почулися крик і удари. Повернувшись на сніданок додому, Микола підійшов до дружини, що сиділа з низько опущеною над п'яльцями головою, і став розповідати їй, як звичайно, все те, чим він заклопотаний був цього ранку, і між іншим про богучаровського старосту. Графиня Марія, червоніючи, бліднучи і підбираючи губи, сиділа так само, опустивши N голову, і нічого не відповідала на чоловікові слова.

— Який нахабний мерзотник,— казав він, спалахуючи від самої згадки.— Ну, сказав би він мені, що був п'яний, не бачив... Та що з тобою, Марі? — раптом спитав він.

Графиня Марія підвела голову, хотіла щось сказати, але знову поспішно опустила очі і зібрала губи.

— Що ти? що з тобою, друже мій?..

Негарна графиня Марія завжди кращала, коли плакала. Вона ніколи не плакала від болю чи досади, а завжди від суму і жалості. І коли вона плакала, променисті очі її набували невідпорної чарівливості.

Тільки-но Микола взяв її за руку, вона неспроможна була стриматися і заплакала.

— Nicolas, я бачила... він винен, але ти, нащо ти? Nicolas!..— і вона затулила обличчя руками.

Микола замовк, багрово почервонів і, відійшовши від неї, мовчки став ходити по кімнаті. Він зрозумів, чого вона плакала; але він не міг у душі своїй одразу погодитися з нею, що те, з чим він зжився змалку, що він вважав звичайнісіньким,— було поганим.

"Люб'язності це, бабські теревені, чи вона має рацію?" — питав він сам себе. Не розв'язавши сам з собою цього питання, він ще раз глянув на її стражденне і любляче обличчя і раптом зрозумів, що вона має рацію, а він давно вже винен сам перед собою.

— Марі,— сказав він тихо, підійшовши до неї,— цього більше не буде ніколи; даю тобі слово. Ніколи,— повторив він тремтячим голосом, як хлопчик, який просить прощення.

Сльози ще рясніше полилися з очей графині. Вона взяла чоловікову руку й поцілувала її.

— Nicolas, коли ти розбив каме? — щоб змінити розмову, сказала вона, розглядаючи його руку, на якій був перстень з головою Лаокоона.

— Сьогодні; все те саме. Ах, Марі, не нагадуй мені про це.— Він знову спалахнув.— Даю тобі слово честі, що цього більш не буде. І нехай це буде мені пам'ятка назавжди,— сказав він, показуючи на розбитий перстень.

Відтоді, тільки-но під час розмов зі старостами та прикажчиками кров ударяла йому в обличчя і руки починали стискатися в кулаки, Микола крутив розбитого персня на пальці й опускав очі перед людиною, яка розсердила його. Проте разів зо два на рік він забувався і тоді, прийшовши до дружини, признавався і знову давав обіцянку, що вже тепер це було востаннє.

— Марі, ти, певне, ставишся до мене з презирством?— казав він.— Я вартий цього.

— Ти зійди з очей, зійди швидше, коли почуваєш, що не можеш стриматися,— сумовито казала графиня Марія, намагаючись утішити чоловіка.

У дворянському громадянстві губернії Миколу поважали, але не любили. Дворянські інтереси не цікавили його. І саме за це одні вважали його гордим, другі—дурним чоловіком. Увесь час його влітку, од весняної сівби і до жнив, минав у клопотах по господарству. Восени він з тією ж діловитою серйозністю, з якою займався господарством, поринав у полювання, відходячи на місяць і на два в далеке поле зі своєю охотою. Взимку він їздив по інших селах і читав. Читав він книжки здебільшого історичні, яких виписував щороку на певну суму. Він збирав собі, як сам казав, серйозну бібліотеку і за правило мав прочитувати всі ті книжки, які купував. Він із значущим виглядом частенько сидів у кабінеті за цим читанням, що спершу було поставленим собі обов'язком, а потім стало звичним заняттям, яке давало йому особливу приємність і свідомість того, що він зайнятий серйозною справою. За винятком поїздок у справах, взимку, він здебільшого проводив час вдома, зживаючись з сім'єю і входячи у дрібні стосунки між матір'ю і дітьми. З дружиною він сходився все ближче й ближче, що не день то відкриваючи в ній нові душевні скарби.

Соня з того часу, як Микола одружився, жила в його домі. Ще до свого весілля Микола, обвинувачуючи себе і хвалячи її, розповів своїй майбутній дружині все, що було між ним і Сонею. Він просив княжну Марію бути лагідною і доброю з його кузиною. Графиня Марія добре почувала вину свого/Чоловіка; почувала і свою вину перед Сонею; думала, що її багатство мало вплив на Миколів вибір, не могла нічого закинути Соні, бажала любити її; проте не тільки не любила, а часто знаходила в своїй душі злі почуття проти неї і не могла перебороти їх.

Якось раз вона розговорилася з другом своїм Наташею про Соню і про свою до неї несправедливість.