Князь Андрій, який думав, що йому однаково, візьмуть, чи не візьмуть Москву так, як узяли Смоленськ, зненацька зупинився в своїй промові від несподіваної спазми, що схопила його за горло. Він пройшовся кілька разів мовчки, але очі в нього гарячково блищали і губа тремтіла, коли він знову заговорив.
— Якби не було великодушничання на війні, то ми йшли б лише тоді, коли варто було іти на певну смерть, як тепер. Тоді не було б війни за те, що Павло Іванович образив Михайла Івановича. А коли війна, як тепер, то війна. І тоді інтенсивність військ була б не така, як тепер. Тоді б усі ці вестфальці та гес-сенці, яких веде Наполеон, не пішли б за ним у Росію, і ми б не ходили битися в Австрію та Пруссію, самі не знаючи чого. Війна не люб'язність, а найгидкіша справа в житті, і треба розуміти це, а не гратись у війну. Треба йриймати суворо і серйозно цю страшну неминучість. Усе в цьому: відкинути брехню, і — війна то війна, а не іграшки. А то війна — це улюблена забава бездіяльних і легковажних людей... Військовий стан найпочесніший. А що таке війна, чого треба для успіху в воєнній справі*, які звичаї військового товариства? Мета війни — убивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення її, розорення жителів, пограбування їх або крадіжки для постачання армії; обман і брехня під назвою воєнних хитрощів; звичаї військового стану — відсутність свободи, тобто дисципліна, неробство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пияцтво. І незважаючи на те — це найвищий стан, який поважають усі. Всі царі, крім китайського, ходять у військовому мундирі, і тому, хто більше вбив народу, дають більшу нагороду... Зійдуться, як завтра, на вбивство один одного, переб'ють, перекалічать десятки тисяч людей, а потім правитимуть подячні молебні за те, що побили багато людей (кількість яких ще прибільшують) і проголошуватимуть перемогу, вважаючи, що чим більше побито людей, тим більша заслуга. Як бог звідти дивиться і слухає їх!— тонким, пискливим голосом прокричав князь Андрій.— Ах, друже мій, останнім часом мені стало тяжко жити. Я бачу, що став розуміти занадто багато. А не годиться людині куштувати від дерева пізнання добра і зла... Ну, та не надовго!—додав він.— Однак, ти спиш, та й мені пора, їдь у Горки,— раптом сказав князь Андрій.
— О ні! — відповів П'єр, злякано-співчутли'вими очима дивлячись на князя Андрія.
— їдь, їдь: перед боєм треба виспатися,— повторив князь Андрій. Він швидко підійшов до П'єра, обійняв його і поцілував.— Прощай, іди,— вигукнув він.— Чи побачимось, чи....— і він, поспішно повернувшись, пішов до клуні.
Було вже темно, і П'єр не міг розібрати того виразу, що був на обличчі у князя Андрій: був він злобний чи ніжний.
П'єр постояв якийсь час мовчки, роздумуючи, піти за ним чи їхати додому. "Ні, йому не треба!—вирішив сам собі П'єр,— і я знаю, що це наше останнє побачення". Він важко зітхнув і поїхав назад у Горки.
Князь Андрій, повернувшись до клуні, ліг на килим, але не міг заснути.
Він заплющив очі. Одні образи змінювались другими. На одному він довго, радісно зупинився. Він виразно згадав один вечір у Петербурзі. Наташа із збудженим, схвильованим обличчям розповідала йому, як вона минулого літа, ходячи по гриби, заблудилася у великому лісі. Вона безладно описувала йому і лісову глушину, і свої почуття, і розмови з пасічником, якого —вона зустріла, і, раз у раз перериваючи свою розповідь, казала: "Ні, не можу, я не так розповідаю; ви не розумієте", хоч князь Андрій заспокоював її, кажучи, що він розуміє, і справді розумів усе, що вона хотіла сказатді. Наташа була незадоволена зі своїх слів, вона почувала, що не виходило те пристрасно-поетичне відчуття, яке вона спізнала того дня і яке вона хотіла виявити назовні. "Він такий хороший був, цей старий, і темно так у лісі... і такі добрі в нього... ні, я не можу розповісти",— казала вона, червоніючи і хвилюючись. Князь Андрій усміхнувся тепер тією ж радісною усмішкою, якою він усміхався тоді, дивлячись їй в очі. "Я розумів її,— думав князь Андрій.— Не тільки розумів, а цю ось душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, цю ось душу її, яку наче зв'язувало тіло, цю ось душу я і любив у ній... так сильно, так щасливо любив...— І раптом він згадав про те, чим кінчилась його любов.— Йому нічого цього не треба було. Він нічого цього не бачив і не розумів. Він бачив у ній гарненьку і свіженьку дівчинку, якої він не удостоїв тою, щоб зв'язати з нею свою долю. А я?.. І досі він живий і веселий".
Князь Андрій, наче хтось упік його, схопився і став знову ходити перед клунею.
XXVI
25 серпня, напередодні Бородінського бою, префект палацу імператора французів m-г de Beausset1 і полковник Fabvier2 приїхали, перший з Парижа, другий з Мадріда, до імператора Наполеона в його стоянку біля Валуєва.
Переодягнувшись у придворний мундир, m-r de Beausset наказав нести поперед себе посилку, яку він привіз імператорові, і ввійшов у перший відділ Наполеонового намету, де, перемовляючись з ад'ютантами Наполеона, що оточували його, взявся до розкупорювання ящика.
Fabvier, не входячи до намету, зупинився, розговорившись зі знайомими генералами біля входу в нього.
Імператор Наполеон ще не виходив зі своєї спальні і закінчував свій туалет. Він, пофиркуючи і покректуючи, повертався то гладкою спиною, то оброслими жирними грудьми під щітку, якою камердинер розтирав його тіло. Другий камердинер, притримуючи пальцем пляшечку, бризкав одеколоном на виплекане тіло імператора з таким виразом, який говорив, що лише він може знати, скільки і куди треба бризнути одеколону. Коротке волосся в Наполеона було мокре і скуйовджене над лобом. Але обличчя його, хоч опухле і жовте, виявляло фізичну приємність: "Allez ferme, allez toujours..."3— примовляв він, щулячись і покректуючи, до камердинера, що розтирав його. Ад'ютант, увійшовши до спальні, щоб доповісти імператорові про те" скільки було в учорашньому бою взято полонених, і передавши все, що треба було, стояв біля дверей, чекаючи дозволу піти. Наполеон, скривившись, глянув спідлоба на ад'ютанта.
1 п. де-Боссе ? Фабв'є
3 сНу ще, ну міцніше... >