— Сам їде,— вигукнув козак, який стояв біля воріт,— їде!
Волконський і Денисов підійшли до воріт, біля яких стояла купка солдатів (почесний караул), і побачили Кутузова,— головнокомандуючий їхав вулицею верхи на невисокому гнідому конику. Величезний почет з генералів просувався за ним. Барклай їхав майже поруч; юрма офіцерів бігла за ними і круг них і кричала "ура!"
Поперед нього на подвір'я проїхали ад'ютанти. Кутузов, нетерпляче підштовхуючи свого коня, який інохіддю плив під тягарем його тіла, і раз у раз киваючи головою, прикладав руку до білого кавалергардського (з червоною околичкою і без козирка) кашкета, що був на ньому. Під'їхавши до почесного караулу — бравих гренадерів, здебільшого кавалерів, які віддавали йому честь, він з хвилину мовчки, уважно подивився на них начальницьким упертим поглядом і обернувся до юрми генералів та офіцерів, що стояли круг нього. Обличчя його раптом набрало тонкого виразу; він підняв плечі з жестом подиву. )
— І з такими бравими хлопцями все відступати й відступати!— сказав він.— Ну, до побачення, генерале,— додав він і рушив конем у ворота повз князя Андрія і Денисова.
— Ура! ура! ура! — кричали позад нього.
З того часу, як не бачив його князь Андрій, Кутузов ще потовщав, забрезк і заплив жиром. Але знайомі йому біле око, і шрам, і вираз утоми на його обличчі і в постаті були ті самі. Він був одягнений у мундирний сюртук (нагайка на тонкому пояску висіла через плече) і, важко розпливаючись і розгойдуючись, сидів на своєму живкому конику.
— Фю... фю... фю...— засвистав він ледве чутно, в'їжджаючи на подвір'я. На обличчі його виявлялась радість заспокоєння людини, яка має намір відпочити після представництва. Він вийняв ліву ногу зі стремена, перехилившись усім тілом і скривившись від зусилля, ледве закинув її на сідло, сперся коліном, крекнув і спустився на руки козакам та ад'ютантам, які підтримували його.
Він опорядився, оглянувся своїми примруженими очима і, подивившись на князя Андрія, очевидно не впізнавши його, пішов своєю пірнаючою ходою до ґанку.
— Фю... фю... фю...— просвистав він і знову оглянувся на князя Андрія. Враження від обличчя князя Андрія лише через кілька секунд (як це часто буває у стариків) зв'язалося зі спогадом про його особу.
— А, здрастуй, князю, здрастуй, голубчику, ходім...—втом-
ні
лено промовив він, оглядаючись, і важко зійшов на ґанок, який скрипів під його вагою. Він розстебнувся і сів на ослін, що стояв на ґанку.
— Ну, як батько?
— Вчора одержав звістку про його смерть,— коротко сказав князь Андрій.
Кутузов злякано-відкритими очима подивився на князя Андрія, потім скинув кашкета і перехрестився: "Царство йому небесне! Хай буде воля божа над усіма нами!" Він тяжко, всіма грудьми зітхнув і помовчав. "Я його любив і поважав і співчуваю тобі всією душею". Він обняв князя Андрія, притиснув його до своїх гладких грудей і довго не пускав від себе. Коли він пустив його, князь Андрій побачив, що розпливчасті губи в Кутузова тремтіли і на очах були сльози. Він зітхнув і взявся обома руками за ослін, щоб підвестися.
— Ходімо, ходімо до мене, поговоримо,— сказав він; але в цей час Денисов, який так само не торопів перед начальством, як і перед ворогом, незважаючи на те, що ад'ютанти біля ґанку сердитим шепотом зупиняли його, сміливо, бренькаючи шпорами по східцях, увійшов на ганок. Кутузов, залишивши руки спертими на ослін, незадоволено дивився на Денисова. Денисов, назвавши себе, сказав, що має повідомити його світлість про справу дуже важливу для блага вітчизни. Кутузов утомленим поглядом став дивитися на Денисова і, досадливим жестом прийнявши руки і склавши їх на животі, повторив: "Для блага вітчизни? Ну що таке? Говори". Денисов почервонів, як дівчина (так чудно було бачити краску на цьому вусатому, старому і п'яному обличчі), і сміливо почав викладати свій план рс-різання операційної лінії ворога між Смоленськом і Вязьмою. Денисов жив у тих краях і добре знав місцевість. План його здавався незаперечно хорошим, особливо тією силою переконання, що була в словах Денисова. Кутузов дивився собі на ноги і зрідка оглядався на подвір'я сусідньої хати, наче він чекав звідти чогось неприємного. З хати, на яку він дивився, справді під час промови Денисова вийшов генерал з портфелем під пахвою.
— Що? — серед викладу Денисова промовив Кутузов.— Уже готобі?
— Готовий, ваша світлість,— сказав генерал. Кутузов похитав головою, ніби кажучи: "як це все встигнути одній людині", і не переставав слухати Денисова.
— Даю чесне благородне слово російського офіцера,— казав Денисов,— що я розірву сполучення Наполеона.
— Тобі Кирило Андрійович Денисов, обер-інтендант, чим доводиться? — перебив його Кутузов.
— Дядько рідний, ваша світлість.
— О! приятелями були,— весело сказав Кутузов.— Добре, добре, голубчику, залишайся тут при штабі, завтра поговоримо.— Кивнувши головою Денисову, він одвернувся і простягнув руку до паперів, що приніс йому Коновніцин.
— Чи не бажано вашій світлості піти в кімнати,— незадо-воленим голосом сказав черговий генерал:—конче треба розглянути плани та підписати деякі папери.— Увійшовши з две-рей, ад'ютант повідомив, що в квартирі все готово. Але Кутузову, видно, хотілось увійти в кімнати вже вільним. Він скривився...
— Ні, скажи, голубчику, дати сюди столика, а я тут подивлюся,— сказав він.— Ти побудь тут,— додав він, звертаючись до князя Андрія. Князь Андрій зостався на ґанку, слухаючи чергового генерала.
Під час доповіді князь Андрій чув з-за вхідних дверей жіночий шепіт і шелестіння жіночого шовкового вбрання. Кілька разів, глянувши в тому напрямі, він помічав за дверима, в рожевому платті і в ліловій шовковій хустині на голові, повну, рум'яну і вродливу жінку з блюдом, яка, очевидно, чекала, коли ввійде головнокомандуючий. Ад'ютант Кутузова пошепки пояснив князеві Андрію, що це господиня дому, попадя, і що вона має намір подати хліб-сіль його світлості. Чоловік її зустрів ясновельможного з хрестом у церкві, а вона вдома... "Дуже гарненька",— додав ад'ютант з усмішкою. Кутузов оглянувся на ці слова. Кутузов слухав доповідь чергового генерала (головною темою якої була критика позиції при Царево-Займищі) так само, як він слухав Денисова, так само, як він слухав сім років тому дебати Аустерліцької військової ради. Він, очевидно, слухав тільки тому, що в нього були вуха, які, хоч в одному з них був морський канат, не могли не чути; але очевидно було, що ніщо з того, що міг сказати йому черговий генерал, не могло не тільки здивувати чи зацікавити його, але що він знав заздалегідь усе, що йому скажуть, і слухав усе це тільки тому, що треба прослухати, як треба прослухати співи молебня. Все, що говорив Денисов, було слушне й розумне. Те, що говорив черговий генерал,, було ще більш слушне й розумне, але очевидно було, що Кутузов з презирством ставився і до знання, і до розуму, і знав щось інше, що мало вирішити справу,— щось інше, незалежне від розуму і знання. Князь Андрій уважно стежив за виразом обличчя головнокомандуючого, і єдиний вираз, який він міг помітити в ньому, був вираз нудьги, цікавості до того, що означав жіночий шепіт за дверима, і бажання дотриматись пристойності. Очевидно було, що Кутузов ставився з презирством до розуму і до знання, і навіть до патріотичного почуття, яке виявляв Денисов, але ставлення це йшло не від розуму, не від почуття, не від знання (бо він і не намагався виявляти їх),— а від чогось іншого. Це було презирство його старості, його життєврго досвіду. Одно розпорядження, яке від себе в цю доповідь % вставив' Кутузов, стосувалось мародерства російських військ.* Черговий генерал наприкінці доповіді подав ясновельможному на підпис папір про стягнення з армійських начальників, на просьбу поміщика, за скошений зелений овес.