Війна і мир (том 3)

Страница 30 из 129

Лев Толстой

вийшов на балкон. Народ кинувся, тягнучи з собою 1 Петю, до балкона.

— Ангел, батечко! Ура! Отець!..— кричав народ і з ним Петя, і знову жінки і деякі слабкіші чоловіки, а серед них і Петя, заплакали від щастя. Досить великий шматок бісквіта, якого тримав у руці государ, відломившись, упав на поручні балкона, з поручнів на землю. Кучер у чумарці, який стояв найближче за всіх, кинувся до цього шматочка бісквіта і схопив його. Деякі з натовпу кинулись до кучера. Помітивши це, государ сказав подати собі тарілку з бісквітами і став кидати бісквіти з балкона. Петьові очі налилися кров'ю, небезпека бути розчавленим ще більше збуджувала його, він кинувся на бісквіти. Він не знав нащо, але треба було взяти один бісквіт із царевих рук, і треба було не піддатися. Він кинувся і збив з гііг стареньку, що ловила бісквіт. Але старенька не вважала себе за переможену, хоч і лежала на землі (старенька ловила бісквіти й не попадала руками). Петя коліном відбив її руку, схопив бісквіт і, наче боячись спізнитися, знову закричав "ура!" вже охриплим голосом.

Государ пішов, і по цьому більша частина людей почала розходитись.

— От я казав, що ще почекати — так і вийшло,— з різних боків радісно говорили в народі.

Хоч який щасливий був Петя, але йому все ж сумно було йти додому і знати, що вся насолода цього дня кінчилася. З Кремля Петя пішов не додому, а до свого товариша Оболен-ського, якому було п'ятнадцять років і який теж вступав до полку. Повернувшись додому, він рішуче і твердо заявив, що коли його не пустять, то він утече. І другого дня, хоч і не зовсім ще здавшись, граф Ілля Андрійович поїхав дізнаватися, як би влаштувати Петю куди-небудь якнайбезпечніше.

XXII

15 числа, вранці, на третій день після цього, біля Слобод-ського палацу стояла незчисленна кількість екіпажів.

Зали були повні. В першій були дворяни в мундирах, у другій купці з медалями, з бородами і в синіх каптанах. По залі дворянського зібрання йшов гомін і рух. Біля одного великого стола, під портретом государя, сиділи на стільцях з високими спинками найповажніші вельможі; але більшість дворян ходила по залі.

Усі дворяни, ті самі, яких щодня бачив П'єр то в клубі, то в них удома,— всі були в мундирах, хто в катерининських, хто в павлівських, хто в нових олександрівських, хто в загальному дворянському, і цей загальний характер мундира надавав чогось чудного й фантастичного цим старим і молодим, дуже різноманітним і знайомим обличчям. Особливо разючі були старики, підсліпуваті, беззубі, лисі, заплилі жовтим жиром або поморщені, худі. Вони здебільшого сиділи на місцях і мовчали, а коли ходили й розмовляли, то приєднувались до кого-небудь з молодших. Так само, як на обличчях натовпу, що його на площі бачив Петя, на всіх цих обличчях була разюча риса протилежності: між загальним чеканням чогось урочистого та між звичайним, учорашнім — бостонною партією, Петрушкою-кухова-ром, здоров'ям Зинаїди Дмитрівни і т. ін.

ГГєр, з раннього ранку стягнутий у незручному, вузькому тепер на нього, дворянському мундирі, був у залах. Він хвилювався: незвичайні збори не тільки дворянства, а й купецтва — станів, états généraux—викликали в нього цілу плетеницю давно облишених, але глибоко викарбуваних в його душі думок про Contrat social1 та про французьку революцію. Слова, які він помітив у відозві, що государ прибуде до столиці для наради із своїм народом, укріплювали цю його думку. І він, гадаючи, що в цьому розумінні наближається щось важливе, те, чого він чекав давно, ходив, придивлявся, прислухався до гомону, але ніде не знаходив висловлення тих думок, що цікавили його.

Було прочитано маніфест государя; маніфест викликав захоплення, і потім усі розбрелись, розмовляючи. Крім звичайних інтересів, П'єр чув балачки про те, де стояти предводителям у той час, як увійде государ, коли дати бал государеві, чи поділитися по повітах, чи всією губернією... і т. ін.; але тільки-но мова заходила про війну і про те, для чого було зібрано дворянство, балачки були нерішучі й непевні. Всі більше бажали слухати, ніж говорити.

Один чоловік середніх років, мужній, гарний, у відставному морському мундирі, промовляв у одній з зал, і коло нього з'юрмилися. П'єр підійшов до цього гурту і став прислухатися. Граф Ілля Андрійович, який у своєму катерининському, воєводському каптані ходив з приємною усмішкою серед натовпу, з усіма знайомий, підійшов теж до цієї групи і став слухати із своєю доброю усмішкою, як він завжди слухав, на знак згоди з промовцем схвально киваючи головою. Відставний моряк говорив

і Суспільний договір

дуже сміливо; це видно було по виразу облич його слухачів і по тому, що відомі П'єру як найпокірніші і найтихіші люди з осудом відходили від нього або перечили. П'єр проштовхався в середину гуртка, прислухався й переконався, що промовець справді був ліберал, але зовсім іншого типу, ніж думав П'єр. 9 Моряк говорив тим особливо звучним, співучим, дворянським баритоном, з приємним грасируванням і скороченням приголосних, тим голосом, яким покрикують: "чеаек, трубку!" і таке інше. Він говорив голосом людини, звиклої до гульні та влади.

— Що ж, що смоляни запропонували ополченців госуаю.. Хіба нам смоляни взірець? Якщо буародне дворянство Московської губернії вважатиме за потрібне, воно може виявити свою відданість государю імператору іншими засобами. Хіба ми забули ополчення в сьомому році! Тільки й того, що нажилися кутейники та злодії-грабіжники...

Граф Ілля Андрійович, солодко усміхаючись, схвально кивав головою.

— І що ж, хіба наші ополченці дали користь для держави? Ніякої! тільки розорили наші господарства. Ще набір краще... а то повернеться до вас ні солдат, ні мужик, і тільки сама розпуста. Дворяни не жаліють свого життя, ми самі поголівно підемо, візьмемо ще рекрутів і всім нам хай тільки кликне заклик гусай (він так вимовляв государ), ми всі помремо за нього,— додав промовець, запалюючись.

Ілля Андрійович ковтав слину' від задоволення і штовхав П'єра, але П'єру захотілось також говорити. Він поступився вперед, почуваючи себе піднесеним, сам не знаючи ще чим і сам не знаючи ще що він скаже. Він тільки-но розтулив рота, щоб говорити, як один сенатор, зовсім без зубів, з розумним і сердитим обличчям, стоячи близько від промовця, перебив П'єра. З очевидною звичкою провадити дебати і ставити питання, він заговорив тихо, але чутно: