Війна і мир (том 3)

Страница 109 из 129

Лев Толстой

Високий парубок, стоячи на ґанку, мутними очима водив то на шинкаря, то на ковалів, ніби міркуючи, з ким тепер слід битися.

— Душогубі — раптом крикнув він на шинкаря.— В'яжи його, хлопці!

— Чом ні, зв'язав одного такого ось! — крикнув шинкар, од-махнувшись від людей, що накинулись на нього, і, зірвавши з себе кашкета, він кинув його на землю. Наче жест цей мав якесь таємниче загрозливе значення, фабричні зупинилися в нерішучості навколо шинкаря.

— Порядок я, брат, знаю дуже прекрасно. Я до частного дійду. Ти думаєш, не дійду? Чинити розбої нині нікому не дозволено! — прокричав шинкар, піднімаючи кашкета.

— І підемо, ач який! І підемо... ач який! — повторювали один за одним шинкар і високий парубок, і обидва разом рушили вперед вулицею. Закривавлений коваль ішов поруч з ними. Фабричні та сторонні люди з гомоном і галасом ішли за ними.

На розі Маросейки, навпроти великого з зачиненими віконницями будинку, на якому була вивіска шевського майстра, стояли з похмурими обличчями чоловік зо двадцять шевців, худих, стомлених людей у халатах та обшарпаних каптанах.

— Нехай він людей розрахує як слід!—говорив худий майстровий з рідкою бородою і з насупленими бровами.— А що ж, він нашу кров смоктав —та й квит. Він нас водив, водив — цілий тиждень. А тепер довів до останнього краю, а сам виїхав.

Побачивши юрму і закривавленого чоловіка, майстровий перестав говорити, і всі шевці, з поспішною цікавістю приєднавшись до натовпу, рушили разом з ним.

— Куди оце йде народ?

— Звісно куди, до начальства йде.

— А що, хіба й справді наша не взяла сила?

— А ти думав як! Дивись-бо, що народ говорить.

Чутно було запитання й відповіді. Шинкар, скориставшися з того, що юрма побільшала, відстав від народу й вернувся до свого шинку.

Високий парубок, не помічаючи зникнення свого ворога шинкаря, розмахуючи оголеною рукою, не переставав говорити, привертаючи тим до себе загальну увагу. Саме до нього переважно тиснулися люди, сподіваючись дістати від нього розв'язання питань, що турбували всіх.

— Нехай він покаже порядок, закон нехай покаже, на те начальство поставлено! Чи так я кажу, православні? — говорив високий парубок, ледь помітно усміхаючись.

— Він думає, і начальства нема? Хіба без начальства можна? А то грабувати он мало їх є хіба?

— Нащо пусте говорити! — озивалось у юрмі.— Як же, так і кинуть Москву ось! Тобі на сміх сказали, а ти й повірив. Мало хіба війська нашого йде. Так його й пустили! На те начальство. Он послухай, що люди гомонять,— говорили, показуючи на високого парубка.

Біля стіни Китай-города друга невеличка купка людей оточу* вала чоловіка у фризовій шинелі, який тримав у руках папір.

— Указ, указ читають! Указ читають! — загомоніли в натовпі, і народ посунув до читця.

Чоловік у фризовій шинелі читав афішку від 31 серпня. Коли натовп оточив його, він ніби збентежився, але на вимогу високого парубка, який протиснувся до нього, він з легким дрожем у голосі почав читати афішку спочатку.

"Я завтра рано їду до найяснішого князя,— читав він (ясніючого! — урочисто, усміхаючись ротом і хмурячи брови, повторив високий парубок),— щоб з ним переговорити, діяти й допомагати військам винищувати лиходіїв; будемо й ми з них дух...— продовжував читець і зупинився ("Бачив? — переможно прокричав парубок.— Він тобі всю дистанцію розв'яже...") — викорінювати і цих гостей до дідька виряджати; я приїду назад до обіду і візьмемось за діло, виконаєм, доконаємо, лиходіїв одчу-храємо".

Останні слова читець прочитав у повному мовчанні. Високий парубок сумовито опустив голову. Очевидно було, що ніхто не зрозумів цих останніх слів. Особливо слова "я приїду завтра до обіду", видно, навіть запечалили і читця і слухачів. Свідомість людей була настроєна на високий лад, а це було занадто просто і непотрібно зрозуміло; це було те саме, що кожен з них міг би сказати і чого тому не міг говорити указ, що виходить од вищої влади.

Усі стояли в сумному мовчанні. Високий парубок поводив губами й похитувався.

— У нього спитати б!.. Це сам і є?.. Аякже, спитаєш!.. А то що ж... Він скаже...—раптом почулось у задніх рядах натовпу, і загальну увагу привернула до себе поліцеймейстерова дрожка, що виїжджала на площу в супроводі двох кінних драгунів.

Поліцеймейстер їздив— цього ранку за наказом графа спалювати барки і на цьому дорученні виручив велику суму грошей, які були тепер у нього в кишені; побачивши юрму людей, що посунула до нього, він звелів кучерові зупинитися.

— Що за народ? — крикнув він на людей, які розрізнено і боязко наближалися до дрожки.— Що за народ? Я вас питаю? — повторив поліцеймейстер, не дістаючи відповіді.

— Вони, ваше благородіє,— сказав приказний у фризовій шинелі,— вони, ваше благородіє, на оголошення ясновельможного графа, не жаліючи життя, бажали послужити, а не то, щоб бунт який, як сказано від ясновельможного графа...

— Граф не виїхав, він тут, і про вас розпорядження буде,— промовив поліцеймейстер.— Паняй!—сказав він до кучера. Натовп зупинився, скупчуючись біля тих, які чули, що сказало начальство, і,дивлячись, як від'їжджає дрожка.

Поліцеймейстер у цей час злякано оглянувся, щось сказав кучерові, і коні його побігли швидше.

— Обман, хлопці! Веди до самого! — пролунав голос високого парубка.— Не пускай, хлопці! Нехай одвіт дасть! — розляглися голоси, і народ бігом кинувся за дрожкою.

Натовп за поліцеймейстером з галасливим гомоном попрямував на Лубянку.

— Що ж, пани та купці повиїжджали, а ми за те й пропадаємо? Що ж, ми собаки, чи що! — частіше лузало в натовпі.

XXIV

Увечері 1 вересня, після свого побачення з Кутузовим, граф Растопчин, засмучений і ображений з того, що його не запросили на військову раду, що Кутузов зовсім не зважав на його пропонування своєї участі у захисті столиці, і здивований з нового погляду, що відкрився йому в таборі, погляду, за яким питання про спокій столиці і про патріотичний її настрій виявлялося не тільки другорядним, а й зовсім непотрібним і незначним,— засмучений, ображений і здивований з усього цього; граф Растопчин повернувся в Москву. Повечерявши; він приліг, не роздягаючись, на канапе, і о першій годині його збудив кур'єр, який привіз йому листа від Кутузова. В листі говорилося, що війська відступають на Рязанський шлях за Москву, тому чи не бажає граф вислати поліцейських чиновників для проведення військ через місто.. Звістка ця не була новиною для Растопчина. Не тільки після вчорашнього побачення з Кутузовим на Поклонній горі, а ще після Бородінського бою, коли всі генерали, приїжджаючи в Москву, в один голос говорили, що не можна дати нового бою, і коли з дозволу графа кожної ночі вже вивозили казенне майно і до половини населення виїхало,— граф Растопчин знав; що Москву буде залишено; проте звістка ця, передана в формі простої записки з наказом від Кутузова і одержана вночі, під час першого сну, здивувала й роздратувала гр"афа.