Трохи згодом дядечко ввійшов у казакині, у синіх штанах і маленьких чоботях. І Наташа відчула, що цей самий костюм, в якому вона здивовано і глузливо бачила дядечка в Оградному,— був справжній костюм, нічим не гірший за сюртуки та фраки. Дядечко був теж веселий; він не тільки не образився зі сміху брата й сестри (йому й на думку не могло спасти, що могли сміятися з його життя), а й сам приєднався до їх безпричинного сміху.
— Оце графиня молода — чисте діло марш! — другої такої не доводилось бачити! — сказав він, подаючи одну люльку з довгим цибухом Ростову, а другий короткий, обрізаний цибух закладаючи звичним жестом між три пальці.
— День від'їздила, це й для чоловіка неабищо, і' як нічого й не було!
Незабаром після дядечка відчинила двері,— чутно було по кроках, боса — дівка, і в двері з великим заставленим підносом у руках ввійшла товста, рум'яна, гарна жінка років сорока, з подвійним підборіддям і повними, рум'яними губами. Вона з гостинною статечністю і привабливістю в очах і в кожному русі оглянула гостей і з привітною усмішкою шанобливо вклонилася їм. Незважаючи на опасистість більше ніж звичайну, що змушувала її виставляти вперед груди й живота і назад відкидати голову, жінка ця (дядечкова економка) ступала незвичайно легко. Вона підійшла до столу, поставила піднос і спритно своїми білими пухлими руками зняла й розставила по столу пляшки, закуски й угощення. Закінчивши з цим, вона відійшла і з усмішкою на обличчі стала біля дверей. "Ось яка я! Тепер розумієш дядечка?" — сказала Ростову її поява. Чом би й не розуміти: не тільки Ростов, але й Наташа зрозуміла дядечка — і значення насуплених брів, і щасливої, самовдоволеної усмішки, що трошечки морщила його губи в той час, як увіходила Онисія Федорівна. На підносі були наливки, травник, грибки, коржики з чорної муки на сколотинах, сотовий мед, мед варений і шипучий, яблука, горіхи сирові і пряжені і горіхи в медові. Потім Онисія Федорівна принесла і варення на медові і на цукру, і шинку, і курку> щойно засмажену.
Все це було господарства, збору і варіння Онисії Федорівни. Все це і пахло, і чимсь нагадувало, і мало смак Онисії Федорівни. Все чимсь нагадувало соковитість, чистоту, білість і приємну усмішку.
— Поїжте, панночко-графинечко,— примовляла вона, подаючи Наташі то те, то те. Наташа їла все, і їй здавалося, що таких коржиків на сколотинах, з таким букетом варень, на медові горіхів і такої курки ніколи вона ніде не бачила і не їла. Онисія Федорівна вийшла. Ростов з дядечком, запиваючи вечерю вишневою наливкою, розмовляли про минуле і про майбутнє полювання, про Ругая та про ілагінських собак. Наташа з блискучими очима рівно сиділа на дивані, слухаючи їх. Кілька разів вона намагалася розбудити Петю, щоб дати йому поїсти чого-небудь, але він говорив щось незрозуміле, очевидно, не прокидаючись. Наташі так весело було на душі, так гарно в цій новій для неї обстановці, що вона тільки боялася, що занадто скоро за нею приїде дрожка. Після випадково виниклої мовчанки, як це майже завжди буває у людей, що упарше приймають у своєму домі своїх знайомих, дядечко сказав, відповідаючи на думку, яка була в його гостей:
— Отак і доживав свого віку... Помреш,— чисте діло марші— нічого не залишиться. Нащо ж бо і грішити.
Обличчя в дядечка було дуже показне і навіть гарне, коли він говорив це. Ростов мимоволі згадав при цьому все, що він гарного чув від батька та сусідів про дядечка. Дядечко в усій околиці губернії мав репутацію дуже благородного і некорисливого дивака, його закликали розсуджувати родинні справи, йому доручали ■ виконувати духівниці, йому довіряли таємниці, його обирали суддею і на інші посади, але від громадської служби він завжди вперто відмовлявся, осінь і весну проводячи в полях на своєму буланому коні, зиму сидячи вдома, влітку лежачи у своєму зарослому саду. *
— Чому ж ви не служите, дядечку?
— Служив, та кинув. Не годжуся, чисте діло марш,— я нічого не розберу. Це ваша справа, а в мене розуму невистачить. От щодо полювання інша річ,— це чисте діло марш! Одчиніть-но двері он,— крикнув він.— Нащо зачинили! — Двері в кінці коридора (який дядечко називав колідор) вели в холостяцьку — мисливську так називалася челядня для мисливців. Босі ноги швидко зашльопали, і невидна рука відчинила двері до мисливської. З коридора ясно стало чутно звуки балалайки, на якій грав, очевидно, який-небудь майстер цього діла. Наташа вже давно прислухалася до цих звуків і тепер вийшла в коридор, щоб чути їх ясніше.
— Це в мене мій Митька-кучер... Я йому купив добру балалайку, люблю,— сказав дядечко. У дядечка було заведено, щоб, коли він приїжджає з полювання, у холостяцькій — мисливській Митька грав на балалайці. Дядечко любив слухати цю музику.
— Як гарно! Далебі, чудово,— сказав Микола з якоюсь мимовільною зневагою, наче йому совісно було признатися в тому, що йому дуже приємні ці звуки.
— Як чудово? — докірливо сказала Наташа, почуваючи тон, яким сказав це брат.— Не чудово, а це ж розкіш, що таке! — Як дядечкові грибки, мед та наливки здавались їй найкращими в світі, так само і ця пісня в цю хвилину здавалась їй чимсь неперевершено чарівним.
— Ще, будь ласка, ще,— сказала Наташа у двері, як тільки замовкла балалайка. Митька настроїв і знову задеренчав Бариню з переборами і з перехватами. Дядечко сидів і слухав, схиливши голову набік, з ледь помітною усмішкою. Мотив Барині повторився разів зо сто. Кілька разів балалайку настроювали" і знову деренчали ті самі звуки, і слухачам не набридало, тільки хотілося ще і ще чути цю гру. Онисія Федорівна увійшла і сперлася своїм опасистим тілом на одвірок.
— Зволите слухати? — сказала вона до Наташі, з усмішкою, надзвичайно схожою на усмішку дядечка.— Він у нас гарно грає,— сказала вона.
— Ось у цьому коліні не те робить,—раптом з енергійним жестом сказав дядечко.— Тут розсипати треба — чисте діло марш — розсипатиі
— А ви хіба вмієте? — спитала Наташа. Дядечко, не відповідаючи, усміхнувся.
— Подивись-но, Оиисенько, чи струни цілі на гітарі? Давно вже в руки не брав, чисте діло марш! закинув.
Онисія Федорівна охоче пішла своєю легкою ходою виконати доручення свого господаря і принесла гітару.