Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, проїжджаючи лісом, наче він чогось чекав від нього. Квіти і трава були й під дубом, але він так само, понуро, нерухомо, потворно і вперто стояв посеред них.
"Так, він має рацію, тисячу разів має рацію цей дуб,— думав князь Андрій,— хай інші, молоді, знову знаджуються на цю оману, а ми знаємо життя,— наше життя кінчене!" Ціла нові плетениця думок безнадійних, але сумовито-приємних у зв'язку з цим дубом виникла у душі князя Андрія. Під час цієї подорожі він наче наново обдумав усе своє життя і прийшов до того ж попереднього, заспокійливого і безнадійного, висновку, що йому нічого починати не треба, що він повинен доживати своє життя, не роблячи зла, не турбуючись і нічого не бажаючи.
27*
419
В опікунських справах рязанського маєтку князеві Андрію треба було бачитися з повітовим предводителем. Предводителем був граф Ілля Андрійович Ростов, і князь Андрій у середині травня поїхав до нього.
Була вже гаряча пора весни. Ліс уже весь одівся, був пил і було так гаряче, що, коли проїжджали біля води, хотілося купатись.
Князь Андрій, невеселий і заклопотаний міркуванням про те, що і що йому треба про справи спитати предводителя, під'-, їжджав алеєю саду до отрадненського дому Ростових. З правого боку з-за дерев він почув жіночий веселий галас і побачив юрму дівчат, що бігла навперейми його колясці. Попереду інших, ближче, підбігала до коляски чорноволоса, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина в жовтому ситцьовому платті, запнута білою носовою хусточкою, з-під якої вибивались пасма розсипаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, сміючись побігла назад.
Князеві Андрію раптом чомусь стало боляче. День був такий гарний, сонце таке яскраве, навколо все таке веселе; а ця тоненька і гарненька дівчина не знала і не хотіла знати про його існування і була задоволена і щаслива якимсь своїм окремим — мабуть, дурним, але веселим і щасливим життям. "Чого вона така рада? Про що вона думає? Не про устав військовий, не про влаштування рязанських оброчних. Про що вона думає? І з чого вона щаслива?" — мимоволі з цікавістю питав себе князь Андрій.
Граф Ілля Андрійович у 1809 році жив у Отрадному так само, як і раніш, тобто приймаючи майже всю губернію, з полюванням, театрами, обідами та музикантами. Він, як усяким новим гостем, був радий князем' Андрієм і майже силоміць залишив його ночувати.
Протягом нудного дня, коли князя Андрія розважали старші господарі та найпочесніші з гостей, яких з нагоди наближення іменин був повен дім старого графа, Волконський, кілька разів поглядаючи на Наташу, яка чомусь сміялася, веселилась між другою, молодою половиною товариства, все питав себе: "Про що вона думає? З чого вона така рада?".
• Увечері, залишившись на самоті на новому місці, він довго не міг заснути. Він читав, потім погасив свічку і знову засвітив її. В кімнаті з зачиненими зсередини віконницями було гаряче. Він досадував на цього дурного старика (так він називав Ростова), який затримав його, запевняючи, що потрібні папери в місті, ще не доставлені; досадував на себе, що залишився.
Князь Андрій встав і підійшов до вікна, щоб одчинити його. Тільки-но він одчинив віконниці, місячне сяйво, наче воно, чатуючи біля вікна, давно чекало цього, ринуло в кімнату. Він відхилив вікно. Ніч була холоднувата і непорушно-ясна. Перед самим вікном був ряд підстрижених дерев, чорних з одного і сріблясто-освітлених з другого боку. Під деревами була якась соковита, мокра, кучерява рослинність з подекуди сріблястим листям і стеблами. Далі за чорними деревами був якийсь блискучий від роси дах, правіше велике кучеряве дерево з яскравобілим стовбуром і гілками, і вище його майже повний місяць на ясному, майже беззоряному весняному небі. Князь Андрій сперся ліктями на вікно, і очі його зупинилися на цьому небі.
Кімната князя Андрія була в середньому поверсі; в кімнатах над ним теж жили й не спали. Він почув згори жіночий гомін.
— Ще лише один раз,— сказав згори жіночий голос, і князь Андрій відразу впізнав його.
— Та коли ж ти спатимеш? — відповів другий голос.
— Я не спатиму, я не можу спати, що ж мені робити! Ну, востаннє...
Два жіночі голоси заспівали якусь музикальну фразу, що являла собою завершення якоїсь речі.
— Ах, яка краса! Ну, тепер спати, і кінець.
— Ти спи, а я не можу,— відповів перший голос тепер уже біля самого вікна. Вона, видно, зовсім виставилась у вікно, бо чутно було шелестіння її плаття і навіть дихання. Все затихло і скам'яніло, як 1 місяць і його сяйво і тіні. Князь Андрій теж боявся поворухнутися, щоб не виявити своєї мимовільної присутності. І
— Соню! Соню! — обізвався знову перший голос.— Ну, як можна спати! Та ти подивись, як чарівно! Ах, як чарівно! Та прокинься ж, Соню! — сказала вона майже зі сльозами в голосі.— Таж отакої чарівної ночі ніколи, ніколи не було.
Соня неохоче щось відповіла.
— Ні, ти подивись, який місяць!.. Ах, яка краса! Ти йди сюди. Серденько, голубонько, йди сюди. Ну, бачиш? Так би ось сіла навпочіпки, ось так, підхопила б себе попід коліна,— тугіше, якомога тугіше, напружитись треба,— і полетіла б. Ось так!
— Годі, ти впадеш.
Стало чутно борюкання і незадоволений Сонин голос:
— Адже друга година.
— Ой, ти тільки все псуєш мені. Ну, йди, йди.
Знову все замовкло, але князь Андрій знав, що вона все ще сидить тут, він чув, як інколи хтось тихо ворушився, інколи зітхав.
— Ах,— боже мій! боже мій! що ж це таке! — раптом скрикнула вона.— Спати то спати! — і грюкнула вікном.
"І діла нема до мого існування!" — подумав князь Андрій у той час, як він прислухався до її голосу, чомусь чекаючи і боячись, що вона скаже що-небудь про нього. "І знову вона! І як навмисне!" — думав він. У душі його раптом знялася така плутанина молодих думок і надій, суперечних усьому його життю, що він, почуваючи себе неспроможним усвідомити собі свій стан, зараз же заснув.
Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись виходу дам, князь Андрій поїхав додому.
Уже був початок червня, коли князь Андрій, повертаючись додому, в'їхав знову в той березовий гай, у якому цей старий, каракатий дуб так чудно і пам'ятно вразив його. Бубонці ще глухіше дзвеніли в лісі, ніж півтора місяця тому; все було повне, тінисте і густе; і молоді ялини, розсипані по лісу, не порушували загальної краси і, підробляючись під загальний характер, ніжно зеленіли пухнатими молодими пагінцями.