П'єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.
— Ні, я питаю...— сказав П'єр, та князь Андрій перебив його:
— Та що про мене говорити... розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там наробив у своїх маєтках.
П'єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, намагаючись якомога більше приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь 'Андрій кілька разів наперед підказував П'єру те, що він розповідав, наче все те, що зробив П'єр, було давно відомою історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П'єр.
П'єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.
— А ось що, друже мій,— сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з гостем,— я тут на бівуаках, приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе познайомлю з ними. Та ти, здається, знайомий,— сказав він, явно розважаючи розмовою гостя, з яким він не почував тепер нічого спільного.— Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися мою садибу? — Вони вийшли і проходили до обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні, описуючи П'єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився.— А втім, тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо.— За обідом зайшла розмова про П'єрове одруження.
— Я дуже здивувався, почувши про це, — сказав князь Андрій. П'єр почервонів так само, як він червонів завжди при цьому,
і квапливо промовив:
— Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знаєте, що всьому цьому кінець і назавжди.
— Назавжди? — сказав князь Андрій.— Назавжди нічого не буває.
— Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?
— Так, ти пройшов і через це.
— Одно, за що я хвалю бога, це за те, що я не вбив цієї людини,— сказав П'єр.
— Чому ж? — сказав князь Андрій.— Убити кляту собаку навіть дуже добре.
— Ні, вбити людину недобре, несправедливо...
— Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій.— Що справедливо і несправедливо — про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.
— Несправедливе те, що є злом для іншої людини,— сказав П'єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити все те, що зробило його таким, яким він був тепер.
— А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.
— Зло? Зло? — сказав П'єр.— Ми всі знаємо, що таке зло^ для себе.
— Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині,— дедалі жвавішаючи, казав князь Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на речі. Він • говорив по-французькому.— Je ne connais dans la vie que maux bien réels: c'est le remord et la maladie. Il n'est de bien que l'absence de ces maux1. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся моя мудрість тепер.
— А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр.— Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб-не робити зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П'єра і глузливо усміхався.
— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш рацію для себе,— говорив він далі, помовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе.
— Та як же жити для самого себе? — у запалі спита*в П'єр.— А син, а сестра, а батько?
— Та це все той самий я, це не інші,— сказав князь Андрій,— а інші, ближні, le prochain, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Le prochain2 — це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро.
1 — Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки совісті й недуга. З щастя є лише відсутність цих двох зол.
2 ближні
Т він подивився на П'єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П'єра.
— Ви жартуєте,— дедалі більш гаряче говорив П'єр.— Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди, утіхи? Які ж зло і омана в тому, що я дам притулок старому, лікаря і лікарню людям, які помирають від хвороби без допомоги, коли так легко матеріально допомогти їм? І хіба не відчутне, не безперечне благо в тому, що я дам відпочинок і дозвілля селянинові, жінці з дитиною, які не мають ні вдень ні вночі спокою?..— говорив П'єр квапливо і шепеляво.— І я це зробив, хоч погано, хоч мало,— але зробив дещо для цього, і ви не тільки не викличете в мені зневіри в тому, що я зробив добре, але й не переконаєте, що ви самі цього не думаєте. А головне,— говорив далі П'єр,— я ось що знаю, і я знаю напевно: то втіха робити це добро є єдине справжнє щастя життя.
— Справді, якщо так поставити питання, то це інша річ,— сказав князь Андрій.— Я будую дім, насаджую сад, а ти лікарні. І те, і це може правити за проводження часу. А що справедливо, що добре — полиш на розсуд того, хто все знає, а не на наш. Ну, ти хочеш сперечатися,— додав він,— ну, давай.— Вони вийшли з-за столу й сіли на ґанку, що правив за балкон.