— Оце ось ми й подивимося,— промовив він уголос.— Оце ось ми й подивимось.
І він, як завжди, бадьорими кроками увійшов до вітальні, швидко оглянув очима всіх, помітив і переміну плаття маленької княгині, і стрічечку Воигіеппе, і потворну зачіску княжни Марії, і усмішки Воигіеппе та Анатоля, і самотність своєї княжни у загальній розмові. "Вбралася, як дурка! — подумав він, злісно глянувши на дочку.— Сорому немаї А він її і знати не хоче!"
Зін підійшов до князя Василя.
— Ну, здрастуй, здрастуй; радий бачити.
— Для милого друга сім верст не круг,— заговорив князь Василь, як завжди, швидко, самовпевнено й фамільярно.— Ось мій другий, прошу не обминати своєю ласкою.
Князь Микола Андрійович оглянув Анатоля.
— Бравий хлопець, бравий! — сказав він,— ну, ходи поцілуй,— і він підставив йому щоку.
Анатоль поцілував старого й зацікавлено і цілком спокійно дивився на нього, чекаючи, коли він вчинить, як обіцяв батько, дивацьке.
Князь Микола Андрійович сів на своє звичне місце в куток дивана, підсунув до себе крісло для князя Василя, показав на нього і став розпитувати про політичні справи й новини. Він
слухав неначе уражнгї птповїдь князя Василя, але раз у раз поглядав на княжну Марію.
— То вже з Потсдама пишуть? — повторив він останні слова князя Василя і раптом, вставши, підійшов до дочки. ^
— Це ти для гостей так убралася, га? — сказав він.— Гарна, дуже гарна. Ти при гостях причесана по-новому, а я при гостях кажу тобі, що надалі не, смій ти переодягатися без мого дозволу.
— Це я, mon père1, винна,— червоніючи, заступилася маленька княгиня.
— Вам повна воля,— сказав князь Микола Андрійович, розшаркуючись перед невісткою,— а їй потворити себе нема чого — 1 так погана.
І він знову сів на місце, не звертаючи більш уваги на доведену до сліз дочку.
— Навпаки, ця зачіска луже до лиця княжні,— сказав князь Василь.
— Ну, батечку, молодий князю, як його звуть? — сказав князь Микола Андрійович, звертаючись до Анатоля,— ходи сюди, поговоримо, познайомимось.
"Ось коли починається потіха",— подумав Анатоль і з усмішкою підсів до старого князя.
— Ну, ось що: ви, любий мій, кажуть, за кордоном виховувались. Не так, як нас із твоїм батьком дяк грамоти навчав. Скажіть мені, мій голубе, ви тепер служите в кінній гвардії? — спитав старий, зблизька і пильно дивлячись на Анатоля.
— Ні, я перейшов до армії,— відповів Анатоль, ледве стримуючись од сміху.
— А! добре діло. Що ж, хочете, голубе мій, послужити цареві й вітчизні? Час воєнний. Такому бравому хлопцеві служити треба, служити тр^ба. Що ж, у фронті?
— Ні, князю. Полк наш виступив. А я лічуся... При чому я лічуся, татку? — звернувся Анатоль зі сміхом до батька.
— Гарно служить, гарно. При чому я лічуся! Ха-ха-ха! — засміявся князь Микола Андрійович.
І Анатоль засміявся ще голосніше. Раптом князь Микола Андрійович насупився.
— Ну, йди,— сказав він до Анатоля. Анатоль з усмішкою підійшов знову до дам.
— Адже ти їх там за кордоном виховував, князю Василю? Га? — звернувся старий князь до князя Василй.
— Я робив, що міг; і я вам скажу, що тамтешнє виховання значно краще за наше.
— Так, нині все інше, все по-новому. Молодець хлопець! молодець! Ну, ходім до мене.
Він узяв князя Василя під руку й повів до кабінету.
1 татку,
15* 22?
Князь Василь, залишившись сам-на-еам з князем, відразу я* повідомив його про своє бажання і надії.
— Що ж ти думаєш,— сердито сказав старий князь,— що я її держу, не можу розстатися? Заберуть собі в голову! — промовив він сердито.— Про мене хоч завтра! Тільки скажу тобі, що я свого зятя знати хочу краще. Ти знаєш мої правила: все відкрито! Я завтра при тобі спитаю: хоче вона, тоді хай він поживе. Хай цоживе, я подивлюсь.— Князь фиркнув.— Хай виходить, мені однаково,— закричав він тим різким голосом, яким він кричав при прощанні з сином.
— Я вам прямо скажу,— сказав князь Василь тоном хитрої людини, яка переконалася, що не потрібно хитрувати перед проникливістю співрозмовника.— Ви* ж наскрізь людей бачите. Анатоль не геній, але чесний добрий хлопець, прекрасний син і рідний.
— Ну, ну, гаразд, побачимо.
Як воно завади буває в самотніх жінок, які довго прожили без чоловічого товариства, тільки з'явився Анатоль, усі три жінки в домі князя Миколи Андрійовича однаково відчули, що життя їх було не життям до цього часу. Сила мислення, почування, спостерігання вмить подесятерилася в усіх них, і наче їх життя, що досі точилося в пітьмі, раптом осяялось новим, значущим сяйвом.
Княжна Марія зовсім не думала й не пам'ятала про свое обличчя і зачіску. Красиве, одверте обличчя мужчини, який, можливо, буде її чоловіком, заполонювало всю її увагу. Він здавався їй добрим, хоробрим, рішучим, мужнім і великодушним. Вона була певна цього. Тисячі мрій про майбутнє родинне життя безперестанку виникали в її уяві. Вона відгонила і намагалася приховати. їх.
"Але чи не занадто я холодна з ним? — думала княжна Марія.— Я намагаюся стримувати себе, бо в глибині душі почуваю себе до нього вже занадто близькою; але ж він не знає всього того, що я про нього думаю, і в нього може скластися враження, що він мені неприємний".
І княжна Марія намагалася і не вміла бути люб'язною з новим гостем.
"La pauvre fille! Elle est diablement laide" !,—думав про неї Анатоль.
M-lle Bourienne, в якої приїзд Анатоля теж викликав надзвичайне збудження, думала інакше. Звичайно, вродлива молода дівчина без певного становища в ceiti, без рідних і друзів і навіть без батьківщини не думала присвятити своє життя послугам князеві Миколі Андрійовичу, читанню для нього книжок та дружбі до княжни Марії. M-lle Bourienne давно чекала того російського князя, який відразу зуміє оцінити її вищість від російських поганих, погано одягнених, незграбних княжен, закохається
1 БідолашнаІ 3-біса погана,
в неї і вкраде її; і ось цей російський князь, нарешті, приїхав. У m-lle Bourienne була історія, яку вона чула від тітки, докінчила її сама і любила повторювати в своїй уяві. Це була історія про те, як перед зведеною дівчиною поставала її бідолашна мати, sa pauvre mère, і докоряла їй за те, що вона без шлюбу віддалася мужчині. M-lle Bourienne часто розчулювалась до сліз, в уяві своїй розповідаючи йому, звідникові, цю історію. Тепер цей він, справжній російський князь, з'явився. Він вкраде її, потім з'явиться ma pauvre mère і він одружиться з нею. Так складалася в голові m-lle Bourienne вся її майбутня історія саме в той час, як вона розмовляла з ним про Париж. Не розрахунки керували m-lle Bourienne (вона навіть ні хвилини не обдумувала того, що їй робити), а все це давно вже було готове в ній і тепер лише згрупувалося біля Анатоля, який з'явився і якому вона бажала й намагалася якнайдужче подобатись.