— Як я впізнаю його всього тут! — сказав він до княжни1 Марії, яка підійшла до нього.
Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхався. Все, що зробив батько, викликало в неї благоговіння, яке не підлягало обговоренню.
— У кожного своя ахіллесова п'ята,— казав далі князь Андрій.— 3 його величезним розумом donner dans ce ridicule!2
1 "Мальбрук зібрався в похід. Чи вернеться ж додому".
2 піддаватися цій дріб'язковості!
Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. У ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молода княгиня під цю хвилину зазнавала того почуття, що його зазнають придворні на царському виході,— почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.
— Я радий, я радий,— промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце.— Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.
Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.
— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію.— Поквапилась, негаразд!
Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.
— Ходити треба, ходити, якнайбільше, якнайбільше,— сказав він.
Маленька княгиня не чула чи не хотіла чути його слів. Вона мовчала і, здавалось, була збентежена. Князь спитав її дро батька, і княгиня заговорила й усміхнулася. Він спитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавішала і стала розповідати, передаючи князеві поклони та міські плітки.
— La comtesse Apraksine, la pauvre, a perdu son mari, et elle a pleuré les larmes de ses yeux-1,—казала вона, дедалі більш пожвавлюючись.
У міру того, як вона жвавішала, князь все суворіше й суворіше дивився на неї, і раптом, наче достатньо вивчивши її і склавши собі про неї ясне уявлення, одвернувся від неї і звер-інувся до Михайла Івановича:
— Ну, що, Михайле Івановичу, Буонапарте он нашому кепсько приходиться. Як мені князь Андрій (вій завжди так називав сина, в третій особі) розповів, які на нього сили збираються! А ми з вами все його за пусту людину мали.
Михайло Іванович, зовсім не знаючи, коли це ми з вами казали такі слова про Бонапарте, але розуміючи, що він був потрібний для вступу в улюблену розмову, здивовано-глянув на молодого князя, сам не знаючи, що з того виііде.
1 — Бідолашна княгиня Апраксіна втратила чоловіка. Очі виплакала, сердешна.'
— Він у мене тактик великий! — сказав князь синові, показуючи на архітектора.
1 розмова зайшла знову про війну, про Бонапарте і про нинішніх генералів та державних людей. Старий князь, здавалося, був не тільки переконаний у тому, що всі теперішні діячі були хлопчиськами, які не тямили й азбуки воєнної та державної справи, і що Бонапарте був нікчемний французик, який мав успіх лише тому, що вже не було Потьомкіних і Суворових, щоб протипоставити йому; але він був певний навіть, що ніяких політичних утруднень не було в Європі, не було і війни, а була якась лялькова комедія, в яку гралися нинішні люди, вдаючи, що роблять діло. Князь Андрій весело витримував батькове глузування з нових людей і з явною радістю викликав батька на розмову і слухав його.
— Усе здається хорошим, що було раніш,— сказав він,— а хіба той же Суворов не піймався у пастку, яку йому поставив Моро і з якої він не вмів виплутатись?
— Це хто тобі сказав? Хто сказав? — крикнув князь.— Суворов! — І він відкинув тарілку, яку спритно підхопив Тихон.— Суворов!.. Подумавши, князю Андрію. Два: Фрідріх і Суворов... Моро! Моро був би в полоні, якби в Суворова руки вільні були; а в нього на руках сиділи хофс-крігс-вурст-шнапс-рат. Чорт ним не рад. Ось підете, цих хофс-крігс-вурст-ратів знатимете! Суворов з ними ради не дав, то де ж уже Михайлові Кутузову дати раду! Ні, друже,— продовжував він,— вам із своїми генералами проти Бонапарте не обійтись; треба французів узяти, щоб своя своїх не познаша і своя своїх побиваша. Німця Палена до Нового-йорку, до Америки, за французом Моро послали,— сказав він, натякаючи на запрошення, стати на російську службу, яке цього року було зроблено Моро.— Чудеса!! Що, Потьомкіни, Суворови, Орлови хіба німці були? Ні, брат, або ви там усі збожеволіли, або я з глузду з'їхав. Дай вам боже, а ми подивимось. Бонапарте в них став полководцем великим! Гм...
— Я зовсім не кажу, що всі розпорядження добрі,— сказав князь Андрій,— тільки я не можу зрозуміти, як ви можете так говорити про Бонапарте. Смійтеся, як хочете, а Бонапарте все-таки великий полководець!
— Михаиле Івановичу! — вигукнув старий князь до архітектора, який, заходившись коло печені, сподівався, що про нього забули.— Я казав вам, що Бонапарте великий тактик? Ось і він каже.
— Аякже, ваше сіятельство,— відповів архітектор. Князь знову засміявся своїм холодним сміхом.
— Бонапарте в сорочці народився. Солдати в нього прекрасні. Та й на перших він на німців напав. А німців тільки ледачий не бив. Відколи світ стоїть, німців усі били. А вони нікого. Тільки одні одних. Він на них свою славу зробив.
І князь почав розбирати всі помилки, які, на його розуміння, робив Бонапарте в усіх своїх війнах і навіть у державних справах. Син не заперечував, але видно було, що хоч би які докази йому ставили, він так само мало здатний був змінити свою думку, як і старий князь. Князь Андрій слухав, стримуючись од заперечень і мимоволі дивуючись, як може ця стара людина, сидячи стільки років безвиїзно й самотньо в селі, так детально і з такими тонкощами знати і трактувати всі воєнні й політичні обставини Європи останніх років.
— Ти думаєш, я, старий, не розумію теперішнього стану справ? — закінчив він.— А мені воно ось де! Я ночей не сплю. Ну, де ж цей великий полководець твій, де він показав себе?