— Ну? — відповідав старий.
— Тите, йди молотити,— казав жартівник.
— Тьху, ну тебе к бісу,— лунав голос і губився в реготі денщиків та слуг.
"І проте я люблю й дорожу лише тріумфом над усіма ними, дорожу цією таємничою силою і славою, яка ось тут надо мною витає в цьому тумані!"
XIII
Ростов цієї ночі був зі взводом у фланкерському цепу, поперед загону Багратіона. Гусари його попарно були розсипані в цепу; сам він їздив верхи по цій лінії цепу, намагаючись перебороти сон, що непереборно клонив його. Позад нього видно було величезний простір вогнищ нашої армії, що неясно горіли в тумані; спереду від нього була туманна пітьма. Хоч скільки вдивлявся Ростов у цю туманну далину, він нічого не бачив: то сіріло, то наче чорніло щось; то мигали неначе вогники, там, де мав бути ворог; то йому думалось, що це лише" в очах у нього блищить. Очі його заплющувались, і в уяві постаоав то государ, то Денисов, то московські спогади, і він знову квапливо розплющував очі й бачив близько перед собою голову й вуха коня, на якому він сидів, іноді чорні постаті гусарів, коли він за шість кроків наїжджав на них, а вдалині — все ту ж туманну пітьму. "Чому ж? дуже можливо,— думав Ростов,— що государ, зустрівши мене, дасть доручення, як і всякому офіцерові, скаже: "Поїдь, довідайся, що там*. Багато ж розповідали, як цілком випадково він узнав так якогось офіцера і наблизив до себе. Що, коли б він наблизив мене до себе! О, як би я охороняв його, як би я говорив йому чисту правду, як би я викривав його обманщиків!" 1 Ростов, для того, щоб виразно уявити собі свою любов і відданість государеві, уявляв собі ворога або дурисвіта-німця, якого він з насолодою не тільки вбивав, але й по щоках бив на очах у государя. Раптом далекий крик розбудив Ростова. Він здригнувся й розплюшив очі.
"Де я? Ага, в цепу: гасло й пароль — дишель, Ольмюц. Яка досада, що ескадрон наш завтра буде в резервах...— подумав він.— Попрошуся в бій. Це, може, єдина нагода побачити государя. Так, тепер недовго до зміни. Об'їду ще раз і, як повернуся, піду до генерала й попрошу його". Він краще вмостився в сідлі і торкнув коня, щоб іще раз об'їхати своїх гусарів, йому здалося, що стало видніше. З лівого боку видно було пологий ОСРІТЛЄНИЙ схил і протилежний чорний горб, що здавався крутим, як стіна. На горбі цьому була біла пляма, якої ніяк не міг зрозуміти Ростов: чи галявина це в лісі, освітлена місяцем, чи залишки снігу, чи білі будинки? Йому здавалося навіть, що по цій білій плямі заворушилося щось. "Мабуть, сніг — ця пляма; пляма — une tache",— думав Ростов. "Ось тобі і не таш..."
"Наташа, сестра, чорні очі. На...ташка... (От здивується, коли я їй скажу, як я побачив государя!) Наташку... ташку візьми..."— "Правіше ось, ваше благородіє, а то тут кущі",— сказав голос гусара, повз якого, засинаючи, проїжджав Ростов. Ростов підвів голову, що опустилася вже до гриви коня, і зупинився біля гусара. Молодий дитячий сон непоборно клонив його. "Егеж, пак, що я думав? — не забути. Як з государем розмовлятиму? Ні, не те — це завтра. Ага! На ташку, наступити... тупити нас — кого? Гусарів. А гусари і вуса... Тверською їхав цей гусар з вусами, ще я подумав про нього, проти самого будинку Гур'єва... Старий Гур'єв... Ех, хороший хлопець Денисов! Егеж, усе це дрібниці. Головне тепер — государ тут. Як він на мене дивився, і хотілось йому щось сказати, та він не смів... Ні, це я не смів. Та це дрібниці, а головне— не забувати, що я потрібне ось думав, егеж. На — ташку, нас — тупити, так, так так. Це добре".
І пін знову впав головою на шию коня. Раптом йому здалося, ідо в нього стріляють. "Що? Що? Що?.. Рубай! Що?.."—заговорив, прокинувшись, Ростов. У ту мить, як він розплющив очі, Ростов почув перед собою там, де був ворог, протяглий крик тисячі голосів. Коні його й гусара, що стояв біля нього, нашорошили вуха на цей крик. На тому місці, з якого чутно було крик, засвітився й погас один вогник, потім другий, і по всій лінії французьких військ на горі засвітилися вогні, і крик дедаді дужчав. Ростов чув звуки французьких слів, але не міг їх розібрати. Занадто багато гуділо голосів. Тепер чутно було: аааа! і рррр!
— Що це? Ти як думаєш? — звернувся Ростов до гусара, що стояв біля нього,— це ж у ворога?
Гусар нічого не відповів.
— Що, хіба ти не чуєш? — досить довго почекавши відповіді, знову спитав Ростов.
— А хто йо зна, ваше благородіє,—неохоче відповів гусар.
— Як на місце — повинен бути ворог? — знову повторив Ростов.
— Може, він, а може, й так,—промовив гусар,— діло нічне.— Ку! пустуй! — крикнув він на свого коня, що ворушився під ним.
Кінь Ростова теж квапився, бив ногою об мерзлу землю, прислухаючись до звуків і придивляючись до вогнів. Галас дедалі посилювався і злився в суцільне гудіння, яке могла учинити лише кількатисячна армія. Вогні ширше й ширше розкидалися, певно, по лінії французького табору. Ростову вже не хотілося спати. Веселий, тріумфуючий галас у ворожій армії збудливо впливав на нього. "Vive l'empereur, l'empereur!" 1 — уже ясно було чути тепер Ростову.
— А недалеко,— мабуть, за струмком,— сказав він до гусара, що стояв біля нього.
Гусар лише зітхнув, нічого не відповідаючи, і прокашлявся сердито. По лінії гусарів залунав тупіт вершника, що їхав риссю, і з нічного туману раптом виросла, здаючись величезним слоном, постать гусарського унтер-офіцера.
— Ваше благородіє, генерали! — сказав унтер-офіцер, шдЪк-джаючи до Ростова.
Ростов, усе оглядаючись на вогні й галас, поїхав з унтер-офіцером назустріч декільком вершникам, що їхали по лінії. Один був на білому коні. Князь Багратіон і князь Долгоруков з ад'ютантами виїхали подивитися на чудне явище — вогні та галас у ворожій армії. Ростов під'їхав до Багратіона, відрапорту-ва? йому і приєднався до ад'ютантів, вслухаючись у те, що говорили генерали.
— Повірте,— казав князь Долгоруков, звертаючись до Багратіона,— що це ніщо більш як хитрість: він відступив і в ар'єргарді наказав запалити вогні й галасувати, щоб обманути нас.
1 "Віват, імператор, імператор!"
— Навряд,— сказав Багратіон,— звечора я їх бачив на тому горбі; коли пішли, то й звідти знялися. Пане офіцер,—звернувся князь Багратіон до Ростова,— стоять там ще його фланкери?