Дю Лю озирнувся навкруги і похитав головою.
— Нас тепер тільки шестеро, — сказав він. — Боюсь, що вони знов надумали якусь чортячу махінацію, бо якось дивно затихли.
— Вони залишають будинок! — крикнув васал, який дивився у бічне вікно. — Що це означає? Пресвята діво! Невже ми врятовані? Подивіться, як вони юрбами біжать кудись між деревами. Вони кинулись до човнів, вимахують руками, показують на щось.
–. Ось сірий капелюх того диявола, — показав капітан. — Я б пустив у нього кулю, якби не боявся даремно зіпсувати заряд.
— Я влучав у ціль на такій віддалі, — сказав Амос, просуваючи свою довгу, темну рушницю крізь щілину в барикаді, що загороджувала нижню частину вікна. — Я охоче віддав би весь прибуток майбутнього року, аби тільки звалити цього негідника.
— Це взагалі на сорок кроків далі, ніж долітає куля з мушкета, — зауважив дю Лю, — але я бачив, як англійці влучали досить вдало з таких добрих рушниць.
Амос старанно націлився, сперши рушницю на підвіконня, і вистрілив. Крик захвату вирвався з грудей обложених. Фламандський Метис упав, але за хвилину він знову був на ногах і визивно сварився кулаком на вікно.
— Чорт візьми! — гірко скрикнув Амос по-англійському. — Куля влучила в нього навиліт. Все одно, що погладив чорта камінцем.
— Не лайся, Амос, а спробуй удруге; поклади ще більше пороху, якщо не розірве рушниці.
Грін засипав більший заряд, вибрав з мішка добру круглу кулю, але ж коли він підняв голову, то вже не було ні Метиса, ні індійців. На річці ірокезький човен мчав так швидко, як тільки могли гнати його двадцять весел; але, крім цієї темної плями на блакитній поверхні, не було видно й сліду ворогів. Вони зникли як кошмар, як поганий сон. Лишилась прострелена огорожа, купи мертвих тіл у дворі, обгорілі котеджі без покрівель, а безмовні ліси сяяли в промінні ранкового сонця, мирні й спокійні, наче в них не бушували в смертельному бою вороги, немов вирвавшись із пекла.
— Слово честі, вони, здається, втекли! — крикнув де ла Ну.
— Бережіться, чи не хитрощі це які, — промовив обережний дю Лю. — Чого їм тікати від шести людей, коли вони перемогли шістдесят.
Але васал, виглянувши в друге вікно, відразу ж упав навколішки, підняв до неба руки й почорніле від пороху обличчя і забурмотів слова молитви й подяки. Його товариші підбігли до вікна, і радісні вигуки залунали по кімнаті. Верхнє плесо річки вкривала ціла флотилія човнів; сонце виблискувало на дулах мушкетів, і на металевих уборах людей, які сиділи в човнах. Уже можна було розглядіти білі мундири регулярних військ, коричневі куртки "лісових бродяг", яскравий одяг гуронів та альгонкіниів. Все ближче й ближче підпливали вони, вкриваючи річку на всю її широчінь, з кожною хвилиною ставали виднішими, а далеко, на південному закруті, ірокезький човен здавався маленькою рухливою плямочкою, що раптом підлетіла до далекого берега і зникла під тінню дерев. Через хвилину ті, що лишилися живі, уже були на березі, махаючи в повітрі капелюхами, а носи човнів рятівників їхніх уже шаруділи по піску. На кормі переднього човна сидів зморщений чоловік у великому русому парику, а на колінах у нього лежала рапіра з позолоченим ефесом. Він вискочив з човна, як тільки кіль торкнувся дна, побрів по воді, розбризкуючи її своїми високими чобітьми, і кинувся в обійми старого вельможі..
— Мій любий Шарль, — крикнув він, — ви оборонялись по-геройському. Як, вас тільки шестеро? Ой! Ой! Криваве було діло!
— Я знав, що ви не покинете товариша в біді, Шамблі. Мого сина вбито, а дружина — он там, в ірокезькому човні.
Комендант форта Сен-Луі з мовчазним співчуттям потис приятелеві руку.
— Інші доїхали щасливо, — сказав він трохи згодом. — Захопили тільки один човен, бо у них зламалось весло. Троє потонули, а двох забрали. Як я чув, крім вашої дружини, там була ще якась дама француженка.
— Так, її чоловік теж у полоні.
— Ах, бідолахи! Ну коли ви з товаришами почуваєте в собі досить сили, щоб пливти з нами, то ми, не гаючи ні хвилини, поженемося за ними. Десять чоловік я лишаю тут у будинку, а ви можете взяти їхній човен. Сідайте швидше, і вперед! Від вашої поспішності залежить життя чи смерть цих полонених.
Розділ XXXIX
КІНЕЦЬ
Ірокези повелися з де Катіна зовсім не грубо, витягнувши його з води в пірогу. Дуже незрозумілі були їм ті мотиви, які примусили цю людину покинути безпечний притулок і віддатись їм до рук, і вони подумали, що офіцер божевільний, а ця хвороба викликала в індійців страх і повагу. Вони навіть не зв'язали йому рук: не буде же він тікати, коли своєю волею приплив до них. Два воїни обшукали, його, щоб упевнитись, чи немає в нього зброї, і потім кинули на дно між двома жінками, поки. човен підпливав до берега передати звістку, що наближається залога з форта Сен-Луі. Потім він відчалив і швидко погнав серединою річки. Адель була смертельно бліда, і рука, за яку вхопив її чоловік, була холодна, як мармур.
— Люба моя, — шепотів він, — скажи мені, чи не поранена ти… чи не образили тебе?
— О, Аморі, чого ти тут? Чого, Аморі? О, я знаю, що могла б стерпіти все, але якщо займуть тебе, я не витримаю.
— Як міг я лишатися там, знаючи, що ти в руках ірокезів! Я збожеволів би.
— Ах, єдиною моєю втіхою була думка, що ти в безпеці.
— Ні, ні, ми стільки витерпіли разом, що не можемо більше розлучатись. Що таке смерть, Адель? Чого нам боятися її?
— Я не боюся смерті.
— І я теж. Кінець кінцем все буде. добре: лишимося живі, будемо згадувати цей час; помремо — вкупі перейдемо в інше життя. Сміливіше, рідна моя, все обійдеться добре для нас.
— Скажіть мені, мосьє, — спитала Онега. — Чи живий ще мій пан?
— Так, він живий і здоровий.
— Це добре. Він — великий вождь, і я ніколи не жалкувала і тепер не жалкую, що одружилася з людиною не мого народу. Але мій син!.. Хто віддасть мені мого Ахілла? Він був схожий на молоде деревце, такий стрункий і міцний! Хто інший міг бігати, стрибати, плавати, як він? Перше ніж зайде сонце, ми всі будемо мертві, і я рада, бо знову побачуся з моїм хлопчиком.
Ірокези щосили налягали на весла, поки між ними і Сен-Марі не лишилося миль з десять. Потім вони причалили в невеликій затоці на своєму боці річки, вискочили з човна і витягли полонених. Вісім чоловік однесли човен на плечах у ліс, де сховали його між двох лежачих дерев, замаскувавши купою гілля. Потім, після короткої наради, вони пішли через ліс один за одним, а посеред них троє приречених. Всіх воїнів було п'ятнадцять, з них вісім ішли попереду, а сім позаду. Всі вони були озброєні мушкетами, швидконогі, як лані, тому про втечу годі було й думати. Полоненим лишалося тільки йти за своїми провожатими і терпляче чекати долі.