Обер-камердинер швидко підійшов до дверей і відчинив їх. У кімнату хутко ввійшов грубник і четверо лакеїв у червоних кафтанах і білих париках. Без ніякого шуму вони проворно заходилися виконувати свої обов'язки. Один схопив канапку й ковдру Бонтана і миттю виніс їх у передпокій; другий виніс піднос із закускою й срібний свічник, а третій розсунув оксамитні завіси, і потік світла залив кімнату. На соснові тріски, що вже тріщали в каміні, грубник поклав навскоси два товстих круглих поліна, бо в повітрі почувалась ранішня прохолода, і вийшов разом з іншими лакеями.
Ледве вони пішли, як увійшло кілька вельможних людей. Попереду виступали поряд два чоловіки. Один з них, юнак, трохи старший двадцяти років, середнього зросту, з важними й повільними манерами, із стрункими ногами, з обличчям досить гарним, але схожим на маску доміно; воно було позбавлене виразності, крім рідких винятків, коли проблискував насмішкуватий гумор. Одягнений він був у багатий одяг з темно-лілового оксамиту; на грудях красувалась широка блакитна стьожка, з-під якої блищала смужка ордена св. Людовіка. Його товариш був смаглявий чоловік років сорока, з поважною, повною гідності постаттю, в скромному, але дорогому чорному шовковому одягу з золотими прикрасами коло коміра й рукавів. Коли, увійшовши, вони наблизились до короля, то з схожості цих трьох облич можна було зробити висновок, що вони належать до однієї сім'ї, і кожен легко міг би здогадатись, що старший — це мосьє, молодший брат Людовіка XIV, а юнак — дофін Людовік, єдиний законний син короля і наслідник престолу, на який не судилося сісти ні йому, ні його синам.
За сином і братом короля йшла невелика купка вельмож та придворних, що мусили бути присутніми при церемоніалі. Тут був головний гардеробмейстер, перший камергер, герцог Менський, блідий юнак у чорній оксамитній одежі, який дуже шкутильгав на ліву ногу, і його маленький брат, граф Тулузький, обидва — незаконні діти мадам де Монтеспань від короля. За ними увійшли перший камердинер гардероба Фагон, лейб-медик Тельє, лейб-хірург і три пажі в червоних, вишитих золотом убраннях. Вони несли одяг монарха. Такі були учасники малого родинного церемоніалу, бути присутніми при якому вважалося за велику честь для придворних Людовіка.
Бонтан вилив на руки короля кілька краплин спирту, підставивши срібне блюдо, щоб вони стекли, а перший камергер подав чашу з свяченою водою: монарх умочив у неї руку, перехрестився і прочитав коротеньку молитву св. духові. Потім, кивнувши на знак привітання братові і кинувши кілька слів дофінові та герцогу Менському, він спустив ноги і сів на край ліжка в своїй довгій шовковій нічній сорочці, з-під якої теліпались королівські маленькі білі ніжки — поза, досить рискована для кожної людини, але Людовік так був перейнятий почуттям власної гідності, що не міг уявити собі, що може здатися смішним в очах інших, при яких би то не було обставинах. Отак сидів повелитель Франції і разом з тим раб усякого протягу, що примушував його здригатися. Пан де Сен-Кентен, королівський цирюльник, накинув пурпурний халат на плечі монарха, надіваючи довгий завитий придворний парик на його голову. Тим часом Бонтан натягнув йому червоні панчохи, підставив оксамитні, вишиті туфлі. Король всунув у них ноги, підперезав халат, устав і пройшов до каміна. Тут він сів у крісло, простягши до вогню тонкі, ніжні руки. Присутні під час церемоніалу стали півколом, дожидаючи "grand lever".
— Що це таке, месьє? — раптом спитав король, роздратовано озираючись навкруги. — Я чую запах пахощів. Напевне, ніхто з вас не наважився б з'явитись у моїй присутності напахченим, знаючи, що я цього не терплю.
Сановники перезирнулись, заперечуючи свою провину. Але відданий Бонтан підкрався ззаду і виявив винного.
— Ваша світлість, пахне від вас, — звернувся він до графа Тулузького.
Граф Тулузький, маленький червонощокий хлопчик, зашарівся.
— Пробачте, ваша величність, мабуть, мадмуазель де Граммон оббризкала мене зі свого флакона, коли ми грали учора в Марлі, — промовив він, затинаючись. — Я не помітив, але якщо це неприємно вашій величності…
— Щоб не було цього огидного запаху! Щоб не було! — кричав король. — Ух! Я задихаюсь! Відчиніть нижню половину вікна, Бонтан. Ні, не треба, раз він вийшов. Хіба сьогодні не день гоління, пане де Сен-Кентен?
— Усе готове, ваша величність.
— Так чому ж ви не починаєте? Уже три хвилини понад установлений на це час. Починайте, мосьє, а ви, Бонтан, оповістіть, що почався "grand lever".
Очевидно, цього ранку король устав з ліжка на ліву ногу. Він кидав швидкі, запитливі погляди на брата й синів; та які б не були докори чи глузування, готові зірватися з його губ, вони лишались невисловленими, бо цьому перешкоджали маніпуляції де Сен-Кентена. Недбало, внаслідок давньої звички, він намилив королівське підборіддя, швидко поводив по ньому бритвою, потім обтер його спиртом. Один із дворян догідливо поміг натягти короткі чорні оксамитні штани, другий поправив їх, а третій, знявши з короля через голову нічну сорочку, подав денну, яку гріли перед вогнем. Знатні придворні, що ревниво оберігали свої привілеї, взули короля в черевики з діамантовими пряжками, наділи гамаші й червоний камзол, а зверху нього блакитну стьожку з хрестом св. духа, оздобленим діамантами, і червону — св. Людовіка. Для стороннього було б чудно бачити, як байдуже-спокійно стояла ця людина невеликого зросту, утопивши замислений погляд в палаючі у каміні дрова, тимчасом як група людей з історичними іменами метушилась біля неї, торкаючись до неї то тут, то там, ніби купка дітей, що порались коло улюбленої ляльки. Одягли чорний спідній кафтан, зав'язали дорогий мереживний галстук, накинули широкий верхній кафтан, піднесли на емальованому блюді дві дорогих мереживних хустки; двоє придворних поклали їх у бокові кишені, дали в руки палицю з чорного дерева, оздоблену сріблом, — і монарх був готовий до денних трудів.
Тим часом протягом майже півгодини двері в опочивальню весь час одчинялись і зачинялись. Гвардійський капітан пошепки оповіщав прізвище того, хто входив, черговому з почту, а той переказував його першому камергерові. Кожен новий відвідувач тричі низько вклонявся королеві, а потім одходив до свого гуртка і заводив стиха розмову про новини, погоду та плани на цей день. Поволі присутніх все більшало, і на той час, коли королеві подали його скромний сніданок — хліб та вино, дуже розведене водою, велика квадратна кімната була повна людей; серед них було немало таких, які сприяли тому, щоб ця епоха стала найблискучішою в історії Франції.