Вигнанці

Страница 38 из 181

Артур Конан Дойл

Кучер був, очевидно, дуже поранений. Дивно, як він міг іще триматися на козлах і стьобати батогом коней при таких страшних ранах. На спині його сукняного червоного кафтана, саме під лівою лопаткою, зяяла велика діра, через яку, видно, пройшла якась зброя, а навколо виднілась велика темно-червона пляма. Та це було ще не все. Промінь місяця упав на підійняту руку кучера, і де Катіна здригнувся, помітивши, що вона теж у закипілій крові. Гвардієць витягнув шию, силкуючись розглядіти обличчя кучера, але широкий капелюх його був низько насунутий на лоб, а комір одежі підійнятий так високо, що риси обличчя були зовсім затінені.

Вигляд цієї мовчазної людини з слідами страшних ран на тілі захолодив душу де Катіна, і він замурмотів сам собі один із гугенотських псалмів Моро. Хто, як не диявол, міг би правити екіпажем такими скривавленими руками і з тілом, проколотим наскрізь шпагою?

Карета доїхала до того місця, де від великого шляху одходив путівець, збігаючи вниз по крутому схилу горба в напрямі до Сени. Передні вершники їхали великим шляхом, так само як і ті, що були по обидва боки екіпажа, як раптом, на превелике здивовання де Катіна, карета зненацька повернула вбік і в одну мить покотилась по крутому схилу. Сильні коні мчали щодуху. Кучер, стоячи, люто стьобав їх, і незграбний старий екіпаж несамовито підскакував, кидаючи де Катіна з одного сидіння на друге. Придорожні тополі мигтіли повз вікна карети, коні шалено мчали, а демон-кучер вимахував при місячному світлі своїми жахливими червоними руками, криками поганяючи знавіснілих тварин. Карету кидало то в один, то в другий бік, часом вона трималась тільки на двох бічних колесах, кожну хвилину рискуючи перекинутись. Та хоч як швидко мчали коні, погоня їхала ще швидше. Цокання копит її коней все ближчало, ближчало, і раптом в одному з вікон екіпажа його морда, очі, вуха, грива, а над усім цим жорстоке обличчя Деспара й блискуче дуло пістолета.

— У коня, Деспар, у коня! — командував ззаду владний голос.

Блиснув вогонь, і екіпаж хитнуло від конвульсійного стрибка одного з коней. Кучер усе ще несамовито гукав і стьобав коней," а карета, підстрибуючи й гуркочучи, мчала далі.

Але дорога зненацька повернула — і просто перед полоненим і погонею, не більше як за сто кроків від них, показалась Сена, холодна й мовчазна в променях місячного світла. Дорога крутим берегом спускалась до води. Не було й натяку на міст. А чорна тінь посеред річки показувала, що з другого берега повертався пором із запізнілими подорожніми. Кучер, не вагаючись, натягнувши туго віжки, погнав переляканих тварин просто в річку. Коні, відчувши холод, зупинились, і один із них, жалібно зітхнувши, упав на бік. Куля Деспара зробила своє. Вмить кучер скочив з козел і кинувся в річку, але погоня оточила його; з півдюжини рук схопило кучера перше, ніж тому вдалося добратися до глибокого місця, і витягли його на берег. В боротьбі з його голови упав широкий капелюх, і при місячному світлі де Катіна впізнав його обличчя. То був Амос Грін.

Розділ XVII

БАШТА В ЗАМКУ ПОРТІЛЛЬЯК

Переслідувачі здивувались не менше від де Катіна, побачивши, що впіймали таким чудним способом другого посланця, якого вважали зниклим. Вихор вигуків і прокльонів зірвався з їх губ, коли "вони, здерши величезний червоний кучерський кафтан, побачили темний одяг молодого американця.

— Тисячі блискавок! — кричав один. — І це людина, яку проклятий Латур вважав за мертву!

— Як він опинився тут?

— А де ж Етьєнн Арно?

— Він убив Етьєнна. Гляньте, як розрізано кафтан.

— Авжеж, а колір рук у цього хлопця! Він убив Етьєнна й забрав його кафтан і капелюх!

— А де ж його тіло?

— І ми були за два кроки від нього!

— Ну, вихід тільки один.

— Присягаюсь душею! — гарячився старий Деспар. — Я завжди не дуже любив старого Етьєнна, але не раз випивав із ним і помщуся за нього. Обмотайте шию цього молодця віжками і повісьте ось тут на дереві.

Кілька рук уже здіймали попругу із здохлого коня, коли де Вівонн, протиснувшись наперед, кількома словами зупинив готовлений самосуд.

— Хто торкнеться до нього, заплатить життям, — сказав він.

— Але він убив Етьєнна Арно.

— За це можна поквитатися пізніше, а сьогодні він гонець короля. А що другий? Тут?

— Так.

— Зв'язати цього чоловіка і посадити до того в карету. Розпрягти здохлого коня. От так! Де Карнак, надіньте швидше упряж на вашого коня. Можете сісти на козли і правити. Тепер їхати недалеко.

Коней швидко змінили; Амоса Гріна упхнули в екіпаж поруч де Катіна, і скоро карета стала помалу підійматись по крутому схилу, звідки вона тільки що прожогом спускалась. Американець не промовив ні одного слова, відколи його схопили, і сидів, байдуже згорнувши руки на грудях, поки вирішувалась його доля. Але лишившись на самоті з товаришем, він насупився. І забубонів з виглядом людини, ображеної на свою долю.

— Кляті коні! — бурчав він. — Американський кінь зразу відчув би себе у воді як качка. Скільки разів перепливав я Гудзон на моєму старому Сагоморі! Якби ми тільки перебралися через річку, тоді прямий шлях на Париж.

— Дорогий друже, — сказав де Катіна, кладучи свої зв'язані руки на руки Гріна, — чи можете ви простити мені нерозважливе слово, яке вирвалось у мене, коли ми їхали з Версаля?

— О, я й забув про це.

— Ви мали рацію, тисячу разів мали, а я, ваша правда, був дурень, сліпий, упертий дурень. Як благородно ви захищали мене! Але як ви опинилися тут? Ніколи в житті не дивувався я так, як тоді, коли побачив ваше обличчя.

Амос Грін усміхнувся сам до себе.

— Я подумав: ото ви здивуєтесь, дізнавшись, хто ваш візник! — промовив він. — Коли я упав з коня, я лежав непорушно, почасти тому, що треба було віддихатись, почасти ж тому, що вважав за розумніше лежати, ніж стояти, коли бряжчить стільки шпаг. Скористувавшися з того, що всі оточили вас, я скотився в канаву, виліз із неї на дорогу і під тінню дерев доплазував до екіпажа перше, ніж мене кинулись. Я зразу ж зміркував, як можу стати вам у пригоді. Кучер сидів обернувшись, з цікавістю дивлячись на те, що діялося ззаду. З ножем у руці я скочив на переднє колесо, і бідолаха замовк навіки.