— Вгору на річці не видно ірокезьких човнів, — сказав один з канадців. — Якщо жінки вирушать уночі, вони зможуть дістатися до форта.
— Присягаюсь святою Анною, — вигукнув дю Лю, — добре б відіслати звідси й чоловіків, бо я не знаю, як ми продержимось до ранку.
Похвальний гомін пробіг між канадцями, але старий вельможа рішуче похитав своєю прикрашеною париком головою.
— Е, е! Це що за дурниці! — крикнув він. — Невже ми кинемо Сен-Марі на розграбування першої зграї дикунів, яка задумала напасти на нього? Ні, ні, мосьє! Нас тут іще близько двадцяти чоловік, а коли гарнізон почує, що на нас напали, — а це станеться найпізніше завтра вранці, — то, звичайно, пришле нам підмогу.
Дю Лю понуро похитав головою.
— Коли ви наполягаєте, щоб обороняти цей будинок, я не покину вас, — сказав він, — але шкода даремно жертвувати такими хоробрими людьми.
— Човнів ледве вистачить на жінок та дітей, — зауважив Тер'є. — їх усього два великих і чотири малих. Ні одному чоловікові не знайдеться місця.
— Значить, справа вирішена, — заявив де Катіна. — Але хто повезе жінок?
— Річкою тут усього кілька миль, і у" нас всі жінки до одної вміють гребти.
Ірокези зовсім замовкли, і лише поодинокі постріли з дерев за огорожею нагадували часом, що вони тут. Втрати їх були великі, і тепер вони або прибирали трупи, або радились про дальший хід бою. Смеркало; сонце вже зайшло за верховіття дерев. Ватажки, лишивши по одному чоловікові коло кожного вікна, зійшлися до задньої сторони будинку, де на піску лежали човни. На півночі не видно було навіть ознак ворога.
— Нам щастить, — сказав Амос. — Збираються. хмари і буде темно.
— Це дійсно щастя, бо повний місяць з'явився тільки три дні тому, — відповів дю Лю. — Дивуюся, чому ірокези не відрізали нас від річки; дуже можливо, що їх човни попливли на південь за підмогою. Вони можуть швидко повернутись, а тому нам не слід гаяти ні хвилини.
— Через годину буде досить темно, щоб рушати в дорогу..
— Мені здається, піде дощ, і тоді стане ще темніше. Зібрали жінок та дітей, призначили їм місця в човнах.
Дружини васалів, суворі, відважні жінки, які все життя прожили під загрозою небезпеки, ставились до від'їзду здебільшого спокійно й розсудливо; тільки деякі, молодші, плакали. Жінка завжди відважніша, коли у неї є дитина, яка відвертає її думки від себе самої, а тут якраз кожній заміжній жінці на час плавання було доручено по дитині. Старшинувати над жінками довірено було індіанці Онезі, хоробрій і розумній дружині власника Сен-Марі.
— Це не дуже далеко, Адель, — розважав де Катіна жінку, що пригорнулася до його плеча. Пам'ятаєш, коли ми чули церковний дзвін, мандруючи по лісу? То дзвонили якраз у форті Сен-Луї, за одну чи дві милі звідси.
— Але я не хочу кидати тебе, Аморі! Ми не розлучалися весь час. О, Амор, нащо нам розлучатися тепер?
— Люба моя, дорога, ти розкажеш там у форті, що діється тут, і нам пришлють підмогу.
— Хай інші зроблять це, а я лишуся тут, Аморі. Я допомагатиму тобі, Аморі. Онега навчила мене заряджати рушницю. Я не боятимусь, справді, не боятимусь, тільки дозволь мені лишитися тут.
— Не проси про це, Адель. Це неможливо, дитино. Я не можу лишити тебе в цьому будинку.
— Але я певна, що так було б краще.
Грубіший чоловічий розум ще не навчився цінити як слід ті тонкі інстинкти, що керують жінками. Де Катіна умовляв і доводив доти, доки, якщо й не переконав жінку, то хоч примусив її замовкнути.
— Зроби це ради мене, моя люба. Ти не знаєш, який тягар знімеш з мого серця, коли я довідаюсь, що ти в безпеці. А за мене тобі нема чого боятись. Ми сміливо можемо продержатись до ранку. Тоді надійде підмога з форту, — я чув, що там багато човнів, і ми всі знову побачимось.
Адель мовчала, але міцно стиснула руку чоловікові. Де Катіна все заспокоював її, коли раптом у вартового, що стояв коло вікна, вирвався крик:
— На північ від нас на річці човен!
Обложені збентежено перезирнулися між собою. Так, значить, ірокези відрізали відступ.
— Скільки в човні воїнів? — зацікавився де ла Ну.
— Не бачу. Темно, та ще й тінь від берега.
— Куди, він пливе?
— Сюди. Ах, ось він випливає на чисте місце, і тепер добре можна розгледіти його. Слава тобі, господи! Дванадцять свічок поставлю в Квебекському соборі, коли доживу до другого літа!
— Та що ж там таке? — нетерпляче крикнув де ла Ну.
— Це не ірокезький човен. В ньому лише один чоловік. Він — канадець.
— Канадець! — вигукнув дю Лю, стрибаючи на вікно. — Тільки безумний може зважитись з'явитися у цьому осиному гнізді. Еге, тепер я бачу його. Він тримається далеко від берега, щоб уникнути пострілів. Ось він на середині річки і повертає до нас. Слово честі, цей святий отец не вперше держить весло в руках.
— Очевидно, єзуїт, — промовив, витягуючи шию, один з обложених.
— Ні, я бачу його капюшон, — відповів другий, — це францисканський монах.
Хвилиною пізніше човен зашарудів по піску, і в розчинені двері увійшов чоловік в довгій темній одежі францисканського ордену. Він швидко оглянув усіх, підійшов до де Катіна і поклав йому на плече руку.
— Значить, ви не втекли від мене! — промовив він суворо. — Ми розшукали погане насіння, перш ніж воно встигло прорости.
— Що вам треба, отче мій? — здивовано спитав де ла Ну. — Ви, очевидно, помилились. Це — мій добрий приятель Аморі де Катіна, з французьких дворян.
— Це — Аморі де Катіна, єретик і гугенот, — крикнув монах. — Я гнався за ним річкою Святого Лаврентія, а потім Рішельє, і гнався б на край світу, щоб узяти його з собою.
— Ну, святий отче, ваше старання заводить вас надто далеко, — зауважив де ла Ну. — Куди ж ви хочете завезти мого друга?
— Він з жінкою мусить повернутися до Франції. В Канаді нема місця єретикам.
— Присягаюсь святою Анною, святий отче, — промовив дю Лю, — якби ви зараз узяли нас усіх до Франції, ми були б дуже вдячні вам.
— І пригадайте, — строго додав де ла Ну, — що ви тут під моїм дахом і говорите про мого гостя.
Але нахмурене обличчя старого вельможі не могло збентежити монаха.
— Гляньте на це, — сказав він, витягуючи з-за пазухи якийсь папір. — Він підписаний губернатором і наказує вам, під страхом королівського гніву, повернути цю людину в Квебек. Ага, мосьє! Коли ви того ранку висадили мене на острів, ви й не уявляли, що я повернуся в Квебек, візьму цей папір і пропливу за вами стільки сотень миль річкою. Але тепер ви в моїх руках, і я не покину вас доти, доки не побачу разом з жінкою на кораблі, що відвезе всіх нас до Франції.