— Витерплені вами страждання, отче мій, дають вам цілковите право покладатись і на церкву і на мене, її сина й покровителя, — сказав Людовік, сідаючи на місце. — Що ж ви порадите гугенотам, які не хочуть змінювати своєї віри, отче мій?
— Вони змінять її, — скрикнув дю Шайла з страшною посмішкою на блідому, як смерть, обличчі. — Вони повинні скоритися, а коли ні, їх треба зламати. Яке лихо, коли усі вони будуть стерті на порошок, якщо можна буде заснувати на їх кістках єдину в країні церкву віруючих?
Його запалі очі люто блищали; несамовито й гнівно він потрясав у повітрі своєю кощавою рукою.
— Отже, жорстокість, яку ви перетерпіли, не зробила вас жалісливішим до людей?
— Жалісливим? До єретиків? Ні, ваша величність, особисті мої страждання довели мені всю нікчемність тілесного життя і навчили, що справжнє милосердя до людини полягає в тому, щоб уловити її душу, всіляко утискаючи погане тіло. Я взяв би ці гугенотські душі, ваша величність, навіть тоді, коли б для того треба було обернути Францію на пустелю.
Безстрашні слова священика, повні палкого фанатизму, очевидно, справили велике враження на Людовіка. Він глибоко замислився і якийсь час сидів мовчки, схиливши голову на руки.
— Ваша величність, — тихо промовив отець Лашез, — навряд чи потрібні будуть суворі заходи, згадані шановним абатом. Як я вже казав, вас так люблять у вашій країні, що самого оповіщення вашої волі буде досить, щоб примусити єретиків навернутись до істинної віри.
— Бажав би думати так, дуже бажав би, отче мій. Але що це?
У прочинені, двері заглянув камердинер.
— Тут капітан де Катіна; він хоче негайно бачити вашу величність.
— Попросіть капітана увійти. Ах! — Королю, здавалось, спала на думку щаслива ідея. — Перевіримо, яку роль відіграватиме тут любов до мене. Якщо ця любов і є де-небудь, то найбільше серед моїх випробуваних охоронців.
Капітан тільки що повернувся із замку Портілльяк. Залишивши Амоса Гріна з кіньми, весь запорошений і в грязюці, він одразу ж з'явився з повідомленням до короля.
Увійшовши в кімнату, де Катіна зупинився зі спокійним виглядом людини, яка звикла до таких сцен, і віддав честь.
— Які вісті, капітан?
— Майор де Бріссак просив мене переказати вашій величності, що він зайняв замок Портілльяк. Дама в безпеці, чоловіка її заарештовано.
Людовік і дружина його швидко перезирнулись з явним полегшенням.
— Це добре! — промовив король. — Між іншим, капітан, за останній час ви виконали багато моїх доручень і завжди успішно. Я чув, Лувуа, що Деласаль умер од віспи.
— Так, учора, ваша величність.
— Тоді я наказую вам призначити мосьє де Катіна на вільну вакансію майора. Дозвольте мені першому вітати вас, майор, хоча вам для цього й доведеться змінити блакитний мундир гвардії на сірий мундир мушкетерів. Як бачите, ми не хочемо розлучатися з вами.
Де Катіна поцілував простягнуту йому руку короля.
— Дай, боже, мені бути гідним тієї честі, що припала мені, ваша величність!
— Адже ви готові на все, щоб служити мені, правда ж?
— Моє життя належить вам, ваша величність.
— Дуже добре. Тоді дозвольте випробувати вашу відданість..
— Я готовий.
— Випробування не буде дуже суворе. Бачите папір на столі? Це наказ усім гугенотам у моїх володіннях відмовитись від своїх релігійних помилок під страхом вигнання або ув'язнення. Я знаю, багато хто з моїх вірних підданих винен в цій єресі, але я певен, що тільки до них дійде моя ясно висловлена воля, вони зречуться тих помилок і увійдуть в лоно істинної церкви. Я був би дуже. щасливий, коли б моє бажання було безвідмовно виконане, бо мені важко було б уживати силу проти тих, хто носить ім'я французів. Ви чуєте мене?
— Так, ваша величність.
Молодий чоловік страшенно зблід. Він стояв, переступаючи з ноги на ногу і то стуляючи, то розтуляючи руки. Багато разів йому доводилось кидати виклик смерті, але ніколи він не відчував такого величезного тягаря на серці, як у цю хвилину.
— Ви самі — гугенот, наскільки мені відомо. А тому на вас першому я хочу побачити наслідки скасування Нантського едикту. Хай ми почуємо з ваших уст, що принаймні ви готові піти за вашим королем у цьому, як і в усьому іншому.
Де Катіна вагався, хоча сумніви його стосувалися більше форми відповіді, ніж її суті. Він відчув, як в одну мить доля позбавила його всіх дарів, посланих йому раніш. Король звів брови, нетерпляче барабанячи пальцями і дивлячись на збентежене обличчя й сумну постать молодого чоловіка.
— Нащо стільки думати? — крикнув він. — Ви людина, підвищена мною. В майбутньому вас ждуть мої милості! Той, хто носить у тридцять років еполети майора, до п'ятдесяти може сподіватись на жезл маршала. Ваше минуле належить мені, те саме можна сказати й про майбутнє. Хіба у вас є якісь інші сподіванки?
— Ніяких, крім вашої служби, ваша величність.
— Чому ж ви мовчите? Чому не погоджуєтесь на мою пропозицію?
— Не можу, ваша величність.
— Не можете?
— Так, це неможливо. Я втратив би душевний спокій, всю повагу до себе, коли б знав, що заради становища чи багатства зрадив віру своїх предків.
— Ви збожеволіли, мій любий! З одного боку все, чого тільки може бажати людина, а з другого що?
— Моя честь.
— А хіба прийняти релігію короля значить вчинити безчесно?
— З мого боку було б безчесно прийняти цю релігію тільки ради вигоди, а не тому, що я так вірую.
— То увіруйте.
— На жаль, ваша величність, людина не може примусити себе вірити. Віра повинна сама зійти на людину, а не. людина йти до віри.
— Ну, справді, отче мій, — промовив Людовік, гірко всміхаючись і звертаючись до свого сповідника-єзуїта, — мені доведеться набирати кадетів із вашої семінарії, бо мої офіцери виявляються казуїстами й теологами. Отже, востаннє, ви відмовляєтесь виконати, мою вимогу?
— О, ваша величність…
Де Катіна ступив наперед з простягнутими руками і з сльозами на очах.
Але король зупинив його жестом.
— Мені не треба ніяких запевнень, — сказав він. — Я оцінюю людину за її вчинки. Зрікаєтесь ви чи ні?
— Не можу, ваша величність.
— Бачите, — сказав Людовік, знову повертаючись до єзуїта. — Це не так легко, як ви гадаєте.
— Дійсно, ця людина уперта, але інші будуть поступливіші.