— Може, ви й маєте рацію, — замислено промовив де Катіна. — Що ж ви гадаєте?
— Їхати назад або манівцями.
— Це неможливо. Нам довелося б повертатись аж до Медона, а це зайвих десять миль.
— Краще приїхати на годину пізніше, ніж зовсім не приїхати.
— Та не повертатися ж нам через самий здогад. Втім ще є путівець Сен-Жерменський, на милю нижче. Коли ми доїдемо до нього, можна буде взяти праворуч, понад півден ним берегом річки, і таким чином змінити маршрут.
— Але ми рискуємо не доїхати до цієї дороги.
— Хай спробує хто перетяти нам шлях, ми знаємо, що зробити з ним.
— Ви будете битися? З дюжиною людей?
— Хоч і з сотнею, коли мене виряджено з дорученням від короля.
Амос Грін знизав плечима.
— Адже ви не боїтесь?
— Страшенно боюсь. Битися добре тільки тоді, коли нічого іншого не лишається. Але я вважаю безумством їхати просто на рожен або потрапити в западню, коли можна цього уникнути.
— Робіть, що хочете, — сердито промовив де Катіна. — Мій батько був дворянин, власник великого маєтку, і я не хочу бути боягузом на службі короля.
— Мій батько, — відповів Амос Грін, — був купець, власник сили-силенної звірячих шкур, і його син уміє при зустрічах впізнати дурня.
— Ви зухвалі, пане! — гукнув гвардієць. — Ми можемо поквитатися з. вами при більш слушній нагоді. Зараз же я виконую дане мені доручення, а ви можете повертатись у Версаль, коли хочете.
Він підняв капелюх з підкресленою ввічливістю і поїхав дорогою далі.
Амос Грін кілька хвилин вагався, потім скочив на коня і став наздоганяти свого товариша. Але той ще був у поганому настрої і. Їхав, не повертаючись, не розмовляючи і не глянувши на нього. Нараз, у пітьмі він побачив щось, що примусило його посміхнутись. В далині, серед двох купок темних дерев, замигтіло безліч блискучих жовтих точок, скупчених, наче квіти на клумбі. То були вогні Парижа.
— Дивіться! — гукнув він. — Он місто і десь тут поблизу Сен-Жерменська дорога. — Ми поїдемо по ній, щоб уникнути небезпеки.
— Добре! Тільки не слід їхати занадто швидко, бо попруга може лопнути щохвилини.
— Ні, їдьмо швидше; скоро кінець нашій подорожі. Сен-Жерменська дорога починається якраз за поворотом, і шлях буде нам видно, а вогні Парижа будуть нам маяками.
Де Катіна стьобнув батогом коня, і вони галопом повернули за ріг дороги. Але в ту ж хвилину обидва вершники лежали серед купи голів і кінських копит, — капітан, напівпридушений тулубом свого коня, а товариш його, відкинутий набік кроків на двадцять, безмовний і непорушний серед дороги.
Розділ XVI
ЗАСІДКА
Пан де Вівонн дотепно зробив засідку. В кареті із зграєю одчайдушних головорізів він виїхав з палацу на півгодини раніше, ніж гонці короля, і з допомогою золотих монет, даних йому щедрою сестрою, подбав про те, щоб де Катіна та Грін не могли швидко скакати. Доїхавши до того місця, де дорога розділялась, він наказав кучерові проїхати ще трохи наперед і прив'язати коней до огорожі. Потім поставив одного з своїх спільників стерегти головний шлях і сигналізувати вогнем про наближення королівських посланців Товстою вірьовкою перетяв дорогу на висоті сімнадцяти дюймів від землі, прив'язавши один кінець до дерева по один бік, другий — до дерева по другий бік дороги. Вершники не могли побачити вірьовку, що була аж на закруті дороги, і через це коні їх, наскочивши, важко попадали на землю, тягнучи за собою й їздців. Вмить дюжина негідників, що ховалися в тіні дерев, кинулась на них із шпагами в руках. Але жертви лежали непорушно. Де Катіна важко дихав, одна нога його була придушена головою коня; кров текла тонкою цівкою по його блідому обличчю й падала, краплина по краплині, на срібні еполети. Амос Грін не був поранений, але зіпсована попруга лопнула, і він з такою силою вилетів із сідла на тверду дорогу, що тепер лежав, не подаючи ніякої ознаки життя.
— Погана справа, майор Деспар, — сказав де Вівонн тому, хто стояв коло нього. — Мені здається, обидва готові.
— Ну, ну! Присягаюсь, у наші часи люди не вмирали так швидко, — відповів той, нахиляючись, причому світло ліхтаря упало на його жорстоке обличчя, обрамлене сивим волоссям. — Я падав з коня тисячі разів і, крім зламаних двох кісток, нічого поганого зо мною не трапилось. А штрикніть-но шпагою коней під третє ребро, Делатуш, вони вже однаково ні до чого не придатні.
Два останніх предсмертних віддихи — і підійняті догори шиї коней упали на землю; страждання тварин скінчились.
— Де Латур? — спитав де Вівонн. — Ахілл Латур вивчав медицину в Монпелье. Де він?
— Тут, мосьє. Не хвастаю, але я так само вправно орудую ланцетом, як і шпагою. Поганий випав день для хворих, коли я вперше надів на "ебе мундир і перев'язь. Котрого накажете оглянути?
— Он того, що лежить на дорозі.
Латур нахилився над Амосом Гріном.
— Цьому не довго жити, — промовив він. — Я чую це з хрипу, коли він дише.
— А яка причина?
— Вивих надчерев'я. Ах, латинські терміни так і лізуть на язик, але їх часом важкенько віддати звичайною мовою. По-моєму, не зашкодила б легенька операція кинджалом у горло приятелеві, він все одно здихає.
— Нізащо! — перебив ватажок. — Якщо він умре не від рани, то не можна буде обвинуватити нас. Подивіться тепер другого.
Латур схилився над де Катіна, поклавши йому руку на серце. Капітан глибоко зітхнув, розплющив очі і оглянувся навкруги з виглядом людини, яка не розуміє, де вона, що з нею і як тут опинилась.
Де Вівонн, насунувши капелюх на очі і закривши плащем нижню частину обличчя, вийняв фляжку і влив пораненому в рот трохи вина. Вмить рум'янець заграв на безкровних щоках гвардійця, і свідомість майнула в безживних очах Він насилу звівся на ноги, з люттю силкуючись відштовхнути тих, що держали його. Але голова у нього ще вернулась, і він ледве тримався на ногах.
— Я мушу їхати в Париж! З наказу короля. Ви затримуєте мене на свою голову.
— У цього тільки дряпина! — заявив колишній лікар.
— Ну, так держіть його міцніше. А вмираючого віднесіть у карету.
Світло від ліхтаря падало невеликим яскравим кругом, і, коли освітили ним де Катіна, Амос Грін лишився в тіні. Аж ось ліхтар перенесли до вмираючого. Та ба, його не було на тому місці. Амос Грін зник.