Король похитав головою.
— Це уперті люди, — заперечив він.
— Якби французькі єпископи дали в дар державі скарби своїх єпархій, — сказав Лувуа, лукаво поглянувши на Боссюета, — то ми, може, могли б існувати і без податків, одержуваних з гугенотів.
— Усе, чим володіє церква, до послуг короля, — коротко відповів Боссюет.
— Королівство з усім, що є в ньому, належить мені, — зауважив Людовік, коли вони увійшли у великий зал, де двір збирався після обідні, — але сподіваюсь, що мені ще не скоро доведеться вимагати від церкви її багатства.
— Сподіваємось, сір! — вимовили, мов луна, духовні особи.
— Але ми можемо припинити ці розмови до ради. Де Мансар? Я хочу глянути на його проекти нового флігеля в Марлі.
Він підійшов до бокового столу і через мить увесь заглибився в своє любиме заняття, розглядаючи грандіозні плани великого архітектора і з цікавістю розпитуючи про хід будування.
— Мені здається, вашій милості пощастило справити деяке враження на короля, — зауважив Лашез, відводячи Боссюета вбік.
— З вашою могутньою допомогою, отче мій.
— О, можете бути певні, я не пропущу нагоди просунути добре діло.
— Якщо ви візьметесь за нього, справу треба вважати вирішеною.
— Але є одна особа, яка має більше значення, ніж я.
— Фаворитка де Монтеспань?
— Ні, ні, її час минув. Це мадам де Ментенон.
— Я чув, що вона набожна.
— Дуже. Але вона не полюбляє мого ордена. Ментенон сульпіціанка. Проте не виключена, можливість спільного шляху до однієї мети. От якби ви поговорили з нею, ваше преподобіє.
— Від усього серця.
— Доведіть їй, яке богоугодне діло вона зробила б, сприяючи вигнанню гугенотів.
— Я доведу.
— А на відплату ми з нашого боку допоможемо їй… — він нахилився і шепнув щось на вухо прелатові.
— Що? Він цього не зробить.
— Але чому? Адже королева померла.
— Вдова поета Скаррона!
— Вона благородного походження. Їх діди колись дуже приятелювали.
— Це неможливо!
— Я знаю його серце і кажу, що навіть дуже можливо.
— Звичайно, вже коли хто знає його таємниці, то це ви, мій отче. Але така думка не приходила мені в голову.
— Ну, то хай загляне тепер і залишиться там. Якщо вона прислужиться церкві, то церква допоможе їй… Але король робить мені знак, і я мушу поспішити до нього.
Тонка, темна постать сквапно прослизнула серед натовпу придворних, а великий єпископ із Mo залишився на місці, низько схиливши голову і весь поринувши в роздум.
На цей час увесь двір зібрався в "Grand-salon", і величезна кімната наповнилась шовковими, оксамитними та парчевими вбраннями дам, блиском самоцвітів, віянням розмальованих віял, маянням пір'я й егретів. Сірий, чорний і коричневий одяг пом'якшував яскравість барв. Якщо король у темному, то всі мусять бути в одежі такого самого кольору, і тільки сині мундири офіцерів та світло-сірі гвардійських мушкетерів нагадували перші роки царювання, коли мужчини змагалися з жінками в розкоші й пишноті туалетів. Та якщо змінились моди на одяг, то ще більше змінилися манери. Бездумна легковажність і колишні пристрасті, звичайно, не могли зникнути зовсім, але пошесть була на серйозні обличчя й розумні розмови. Тепер у вищому світі розмовляли не про виграші в ландскнехт, не про останню комедію Мольєра чи нову оперу Люллі, а про шкоду янсенізму, про вигнання Арно із Сорбонни, про зухвальство Паскаля, про те, хто кращий з двох популярних проповідників — Бардалу чи Массільйон. Так під химерно розписаною стелею, по розмальованій підлозі, оточені безсмертними творами художників у дорогих позолочених рамах, рухались вельможі й пишні дами, намагаючись підробитися під маленьку темну постать, силкуючись бути схожими на того, хто сам так розгубився, що тепер вагався у виборі між двома жінками, які грали гру, де ставками були майбутнє Франції і його власна доля.
Розділ V
ДІТИ САТАНИ
Старий гугенот ще кілька хвилин після того, як король відмовив йому, стояв розгублений, мовчки й похмуро спустивши очі. Гра сумніву, смутку й гніву відбивалась на його обличчі. Це був дуже високий, худий чоловік з суворим, блідим обличчям, великим лобом, м'ясистим носом і розвиненим підборіддям. Він не носив парика, не пудрився, але природа сама обсипала сріблом його густі кучері, а тисячі зморщок коло очей та кутиків рота надавали його обличчю особливо серйозного виразу. Але незважаючи на літній вік, вибух гніву, що примусив його схопитися з колін, коли король відповів негативно на його прохання, пронизуючий, сердитий погляд, кинутий ним на царедворців, які проходили повз нього з глузливими посмішками, перешіптуваннями та жартами, свідчили про те, що він до певної міри зберіг ще силу й дух молодості. Він був одягнений відповідно до свого стану, просто, але добре, в темно-коричневий шерстяний кафтан з срібними ґудзиками. Короткі штани такого самого кольору, білі шерстяні панчохи, чорні, з широкими носками, шкіряні черевики, що застібалися великими сталевими пряжками, доповнювали його вбрання. В одній руці він держав низький поярковий капелюх, облямований золотим кантом, у другій — сувій паперів з викладеними в них його скаргами, який він сподівався передати секретареві короля.
Його сумніви про те, що йому слід було робити далі, розв'язались дуже швидко. В ті часи на гугенотів (хоч перебування їм у Франції і не було цілком заборонене) дивились як на людей, ледве терпимих у королівстві і не охоронених законами, які охороняли їх земляків-католиків. Протягом двадцяти років утиски все збільшувались, і, крім вигнання, не було засобів, якими не користувалися б проти них офіційні ханжі. Гугенотам чинили перешкоди у всіх справах, їм забороняли посідати всі громадські посади, брали їх будинки під постій для солдатів, заохочували до непослуху їх дітей, лишаючи нерозглянутими в судах всі їхні скарги на образи та кривди. Кожен негідник, який хотів задовольнити особисту злобу або влізти в довір'я до свого ханжі-начальника, міг виробляти з першим-ліпшим гугенотом що йому заманеться, не боячись закону. І, незважаючи на все, ці люди горнулися до країни, що відштовхувала їх, повні гарячої любові до рідного грунту, яка криється в глибині серця кожного француза, вважали за краще образи й кривди тут, аніж ласкавий прийом, що ждав їх за морем. Та на них уже насувалась тінь фатальних днів, коли вибір більше не залежав від їх бажань.