Та повернемося до нашого героя. Левенець прибув до інституту і виявив, що його там ждуть. Такс відкриття кожному було б приємне, і кожен би задоволено вигукнув: "Ах, як приємно, що земля кругла!.." Або: "Ах, яка радість, що вода кипить при ста градусах Цельсія!"
Нетерплячі одразу ж вчепляться в цю воду і стануть допитуватися: до чого тут вода і її кипіння? Терпіння, дорогі товариші, а також апорія! Пам'ятаймо про апорію і, коли дозволено буде так висловитися,— апорізуймося.
Мояша разом з пашим героєм, можна іі згодом, бо Левепцсві Іапорізуватвся доведеться все яг у першу чергу.
Отже, Гришу ждалп. Страшеппо ввічлива і страшенно приемпа секретарка одразу повела його високими й світлими коридорами,' привела в ще вищу й світлішу, ніж ті коридори, кімнату, власне, й не кімпату, а справжній зал, і там представила чотирьом страшенно симпатичним і страшенно поважним чоловікам в однакових сірих костюмах, тільки з неоднаковими галстуками: в одпого галстук був синій, у другого червоний, у третього в смужечку, в четвертого в мачок. Грпша повідомив, хто він, чоловіки зробили те саме. Троє виявилися доцентами, одип — той, що мав галстук у мачок,— професором. В такому товаристві Гриша опинився вперше в житті і, нриродпо, трохи знітився. Виду він, щоправда, не подав, але професор на те й професор, щоб бачити навіть невидиме.
— Ви не хвилюйтеся, товаришу Левёнець,— доброзичливо мовив він.
— А я іі не хвилююсь.
— Тут товариші вас дещо хочуть поспитати.
— Будь ласка. Я готовий. У мене тепер така посада, що тільки й питають.
— От і гаразд,— усміхнувся професор, випромінюючи доброзичливість з кожної мачпнки на своему галстуці, а тоді звернувся до того, що з червоним галстуком: — Прошу, колего.
Той одразу взявся до діла.
— Скажіть, товаришу Левепець,— тпхепько проказав він,— ви не могли б пригадати, коли була революція тисяча вісімсот сорок восьмого року?
— Революція?
— Саме так.
— Вісімсот сорок восьмого?
— Надзвичайно точно.
— А що — хіба її перенесли на інший рік?
— Такого повідомлення пе було.
— Тоді навіщо ж питати?
— Для перевірки, тільки для перевірки. А ось ще одне. Чи пе могли б ви сказати, хто керував пугачовським повстанням?
— Хто керував?
— Саме так.
— Я все-таки за Омеляна Пугачова.
— І не масте сумнівів?
— Ніякісіньких. Ще можу вам розповісти, що Пугачов, перш ніж підняти повстання, жив у пас на Чернігівщині в селі Добрян-ці. Я в училищі механізації з одним хлопцем із Добрянки спав поряд, він все вихвалявся Пугачовим...
— Я задоволений вашими відповідями,— заявив доцент з червоним галстуком, і тут за Гришу взявся той, що з синім.
— Товаришу Левенець, дозвольте запитати: у вас у колгоспі коні е?
— Трохи зосталося.
— А як ви вважаєте: скільки кінських сил у колгоспному коневі?
— У живому?
— В натуральному. Не в теоретпчпо-уявпому, а саме в натуральному.
— Тепер такі коні, що й по півсплп не папткребеш,— не став приховувати Гриша.— Хіба що та пара, на якій їздить наш фуражир Петро Безтурботний. А так — миршаві п загодовані. Район і зняв коней з статистики, корми па них пе плануються, звідки ж тут сили? От розповідають, до війни у нас в колгоспі було дві ко— били — фонд Червоної Армії. Доглядав дід Утюжок. Мазурка; й Баропеса. Так ті сил по дві кожна тягли. Я вам ще й не таке скажу. Ви думаєте, в тракторах і комбайнах мотори справді з отими силами, що значаться в технічних паспортах? Не завжди! Все залежить, який завод, в якому кварталі і в якій половині місяця ви-1 пускав мотор. Щастя, коли не заклинює колінвал або в блоку дірок помає. А вже ті сили — збирай їх до самого заводу! А ще пальне. Одне сил ніби й піддає, інше — все пускає димом. А зветься однаково.
— То що ж: в сільгоспмашинах хронічна нестача потужності?
— Як брати написапе. А так — чого ж? Вистачає, ще й зостається. К-700 заженеш па поле, то він своїми колесярами чорнозем до самого Чорного моря розгортає! А як на перезволожений лан запустять десяток агрегатів? Хоч кричи: рятуйте!
— Це ж чому?
— А тому, що змішають усе грішне з праведним. До кожного методу ще голова потрібна!
— Кажуть, ви тепер голова сільради? — обережно втрутився той, що мав галстук у смужечку.
— Та піби,— скромно потупився Гриша.
— Можна вас поздоровити з обранням? — усміхнувся професор.
— Коли не жалко.
— Як же це сталося? — знов той, що з смугастим галстуком.— Ви ж механізатор?
— А як ви думаєте — звідки беруться голови сільрад? Вирощують їх у розсадниках чи привозять з міста? В колгоспи голови приїздили. Робітничий клас. Тисячник. У Шолохова Давидов од путіловців ким приїхав до козаків? Головою колгоспу. А голова сільради в Грем'ячому Лозі свій — Размьотпов.
— По літературі я поставив би вам п'ятірку,— сказав той, що з галстуком у смужечку.
— То й поставте! — добродушно порадив Гриша.
• — Я б поставив,— повторив той, і Гриша не став доскіпуватися, чому ж цього пе робить, бо відчув, що тут приховується якийсь підтекст, як ото завжди водиться в тій хитромудрій літературі.
— Оцінки непотрібні,— заявив професор уже без підтекстів, тобто навпростець*— Нам доручено провести з вами бесіду, і ми це зробили.
— Бесіду? — здивувався Гриша.
— Так.
— Л екзамени?
— Назвіть це екзаменами. Особисто я пе проти. Можу сказати, що ви себе проявили. Ваш рівень мене задовольняв. Думаю, що мої колеги теж не мають до вас претензій.
Колеги покивали, поусмГхалпся, поблагодушествували. Справді: претензій ніяких.
— А тепер же мені як? — нічого пе міг второпати Гриша.
— Тепер вам треба пройти до кабінету ректора. Там теж хочуть з вами мати... гм... бесіду.
: — Сам ректор?
! — Цілком можливо. З свого боку ми вам бая*асмо... [ Знов усмішки, взаєморозуміння і доброзичливість. І В кабінеті ректора Левенця ждав чоловік мовби й солідний і віку [поважного, але на ректора якось не схожий. Надто вже в'їдливі були в нього очі. Та ще весь час шурхотів паперами. Щойно Левепець у двері, той уяЄ й зашурхотів. І пе переставав шурхотіти, хоч ти плач.
— Товариш Левенець?
— Так.
— З Весслоярська?
— Точпо.
Чоловік кивнув, смикнувся, піби хотів подати руку, але не подав, сказав тільки:
— Недайкаша.
— Не пойняв про кашу,— простодушно поглянув па нього Гриша.