— Мабуть, і та й та. Знаєш що: давай я тобі знайду все, що в в словниках, а тоді щось і з худояшьої.
— Морочу я тобі голову.
— Та яка морока? Це ж одна хвилина!
Bona метнулася за стелажі, повернулася з цілою купою словників і енциклопедій, стала гортати сторінки перед Грипшпими очима, швидко й уміло вичитувала то звідти, то звідти.
— Так. Ось тут. Гад. Гадюка. Гаденя. Гадоїд. Гаддя. Гадина. , Гадовище. Гадюга. Гадюра. Гадюченя. Гадючник. Гадюччя. Гадя. Гадючитися. Все це від сапкскритського слова "гад" — повзти, плазувати. Черв'яки теж сюди. Підходить тобі?
— Ніби підходить, хоч і без черв'яків, бо там є й корисні. Давай далі.
— Ось тут ще. Слово "гади" для класифікації не придатне. Треба каэати: плазуни.
— Як не кажи, а воно гадство. І що там про них?
— Плазуни діляться на черепах, дзьобоголових, лускатих і крокодилів.
— Ну, черепаху й крокодила одразу видно. А дзьобоголового впізнаєш тільки тоді, як воно тебе дзьобне. Це теж ясно. Тяжче з отими лускатими. Сховається в луску — не дошкребешся!
— Ось тут ще є,— знайшла Топя,— земноводні теяс належать до гадів. Наприклад, наша звичайна жаба. Це так звані голі гади.
— Голі гади — це здорово! — зрадів Гриша.— Голих і викривати не треба, самі показуються! Тепер ще б придавити їх художньою літературою — і талатай!
— З художньої, на жаль, у иас нічого немає. Тільки дитячі кпижки.
— Давай і дитячі!
— Кіплінг. Про Ріккі-Тіккі-Таві.
— Що воно за чортівня?
— Звіря таке. Зветься мангустом. Поїдає змій і пацючню.
— Навряд, Тонько. Я зк гадів їсти не збираюсь. Я їх хочу вивчити, щоб не зжерли мене.
— А що — погрожують? Гриша зітхнув.
— Тільки тобі скажу: дременув би я па свій комбайн, ох і дременув би!
— У тебе яс тепер така влада!
— Влада? А ти зпасш, що це таке?
— Ну, це щось у селі найвище...
— На високе дерево кози скачуть. Чула? Між іншим, у мене, здається, саме з кіз все й почалося. І як почалося, як пішло,— пі тобі кінця, ні краю!
— То оце ти й шукаєш про гадів?
— Та як тобі сказати. Колись я вигадав собі талатай. Тепер не помогає. Ніякі слова, бачу, не поможуть. А па гадів насувається другий льодовиковий період. Чула?
Топя кивнула. Цю нічим не здивуєш. Все чула, все знає. Така була ще в школі.
— Зпасиі, Гриіпо, раз ти вже зайшов до бібліотеки і раз ти тепер голова, давай я тобі прочитаю одне місце з Довженка.
— Це ти хочеш натякнути, які в пас нікчемні фільми крутять у Будинку культури?
— Ні, це про інше.
— Довженко — це ж кіпо?
— Не тільки. Та ти послухай. Хочеш?.
Тоня знову метнулася між стелажі, винесла чепурний томик, знайшла те, що хотіла.
— Ну, спасибі. Помогла й поспівчувала. З чим прийшов, 8 тим і йти?
— Іди керуй,— засміялася Тоня.
Гриша злякався по-справжпьому. А що, коли справді захочуть укрупнити й сільради? Це схоже на шлюб з розрахунку. Одне хоче мерщій упасти в обійми, а друге щосили відпихається. То тільки в класичних романах та п'єсах багаті наречені закохувалися в бідних хлопців. Тепер навпаки: бідний колгосп беэтямно закохується в багатий і прагне союзу. Блискавичне вінчання без будь-яких документів замінено невиправданим укрупнениям, тому багаті колгоспи бояться, як чорт ладану, бо кому ж охота ділитися своїми фондами й добробутом? Треба було негайно знайти дядька Зновобрать і провести консультації на найвищому рівні. Бо що, коли й справді станеться так, як провіщає ця вреднюча бібліотечна сивіла? Захотіли ж об'єднатися з веселоярським всі сусідні колгоспи? Мало не цілий район запрагнув укрупнитися в колгосп "Дніпро". Колись обласними масштабами тут і не пахло, а тепер мало Жмака, прибуває Пшопь з власною свинею і грозиться ще чимось таємничим і закрутистим, як отой Тавромахієнко. Ну, гадство!
В сільраду Гриша не попав. Біля будинку ждала його Дашунька з їхніми червоними "Жигулями" і ще здалеку замахала рукою.
— Сідай швидше!
— Куди? Мені треба проконсультуватися з Свиридом Карповичем.
— Ще пакопсультуєшся. їдемо додому, треба готуватися. Вона мало пе силоміць всадовила Гришу в машину, тицьнула
йому якийсь папірець.
— Читай!
Листівка була з сільгоспінституту. Написано трохи заплутано, але однаково приємно: "Шановний тов. Левепець! Просимо прибути до інституту для вияснення питання про ваші вступні екзамени".
Заяву до інституту (па заочне відділення, ясна річ) Гриша подав два місяці тому. Рекомендацію дали йому загальні збори колгоспу, все як годиться, мав він намір трохи підготуватися й до екзаменів (бо вже все з школи позабував), але тут сталися непередбачені зміни в його житті і вилетіло все з голови: і заява, і екзамени, й інститут: Гриша покрутив листівку в руках, *
— Пишуть якось химерно,— погмикав Гриша,— і по добереш, що воно і як.
— А що там добирати? Готуйся, підчитай що-небудь за ніч, а завтра — на автобус!
— Могла б і машиною мене підвезти. Сама б у області побувала, по магазинах походила, з культурою ознайомилася.
— Завтра бичків треба переводити на новпй пастівппк. Пі сама пе можу, ні машини тобі ие дам. Доберешся автобусом!
Все-таки жінка в колгоспі велика сила. А ще коли вона з вищою освітою — тоді вже спаси й помилуй! Не завжди жінка здатна прокласти чоловікові шлях до влади, але вона може зробити його гідним влади, хоч би для цього довелося трясти його, як чорт суху грушу.
Та однаково Гриша був щасливий. І коли він, надівши нові штани, сідав удосвіта на перший автобус до райцентру, щоб там пересісти па той, що йде до області, то все в його душі раділо й співало і здавалося, що над полями літає па золотистих ангельських крилах хор сприяння і доброзичливості і виспівує:
Л мп просо сіялп-сія.тп! Ой дід-лад", сіялн-сіяли!
А може, то літав вертоліт автоінспекції або рибоохорони, яка вистежувала браконьєрів? Хто ж то знає?
АПОРІЯ
Хай читачі не лякаються цього слова, що нагадує скорочену назву якоїсь пової установи. Скажімо, майстерні побутового обслуговування, де порють старі штани, не шиючи нових. Установ у наших селах і містах досить, не будемо вигадувати нових, надто що наша розповідь все ж не про організаційні структури, а про рай. А рай — це міф, міф — це стародавні греки, а в греків був славетний філософ Сократ, який володів властивістю іронічного ставлення до світу, досягав же цього тим способом, що приводив свого співбесідника до апорії. Отак: з апорії почали, нею й закінчили, а що ж воно таке? Це — знання про свое незнания. Тобто коли вам ласкавенько й делікатненько втовкмачують у голову, що коли ви й знаєте що-небудь, то хіба те, що їдять, а вам не дають.