Грпша видобув з-за пшеничного снопа скручений в рурку великий аркуш цупкого паперу, розгорнув його на столі, придавив великими кукурудзяними качанами (теж цьогорічного врожаю), тоді поклав на той папір привезені Криклпвцем аркушики з шкільного зошита, трохи помилувався своєю роботою, прицмокнув:
— Клас!
— Це що таке? — не зрозумів нічого Крикливець.
— Це? Домашня стінна газета.
— Що-що? Мало мені мороки, ще ти вигадуєш якісь стінгазети? Хочеш, щоб я створював ще одну комісію по цій твоїй вигадці?
— Вигадка не моя.
{ — А чия ж?
' — Погляньте пильненько па всі ці писаппя!
І Крикливець підійшов, нахилився, потер собі очі, знов нахилився.
— Почерк вроді однаковий, — знизав плечима.
— Однаковий, бо писав той самий чоловік.
— Хто ж віп?
— Учитель фізкультури Пшонь. Недавно присланий. Як приїхав, так і почав обписувати нас з усіх боків.
— Чому ж мовчали?
— Бо піхто пе знав. Я оце вперше бачу його допис. А то ж ніхто не хотів показати. А стінну газету віп випускає у Івапа Івановича Несвіжого, у якого квартирує. Називається "За передовий домашній побут". Передова стаття: "Всі сплп на благоустрій нової хати". Це хата, де живе Пшонь, бо Несвіжі живуть у старій хаті. Ось критичний матеріал: "Чому хліб глевкий?" Тут ось меню на тиждень. Тут крптика Рекорді (це сип Несвіжого), який довго спить.
— А до він, цей ваш Пшопь?
— Віп такий наш, як і ваш. У школі, спить у спортзалі.
— Ану ж веди мене до цього пасквілянта! — рішуче звелів Крикливець.
— Я й сам тепер хотів би з ним перемовитися, — блиснув очима Грпша.
Мотоциклом не поїхали, щоб пе сполохати Пшопя завчасно, пішли до школп пішки. Запять у класах ще пе було, бо школярі помагали збирати кукурудзу, в спортзалі, влігшись на поролонових матрацах, солодко спав Пшонь під гучну музику телевізора, на екрані якого скупенько вдягнені дівчатка (тільки на ногах товстенькі панчохи в поперечну смужку) крутпли модну аеробіку.
Гриша вимкнув телевізор, і Пшопь одразу прокинувся. Сів, не-вдоволепо блимнув бульками, поворушив гострпмп вусами.
— В чім діло?
— Ваше прізвище Пшопь? — суворо спитав Крикливець.
— Не Пшонь, а Шпопька! — гукнув той, але па Крикливця ніякі вигуки не діяли.
— Це ваша робота? — показав віп аркушики про динозавра у Веселоярську.
— А як моя, то в чім діло? — підскочив Пшонь.
— Чому ж ви підписуєте "Шпугутькало"?
— Бо я Шпопька, а Пугутькало — моє дівоче прізвище!
— Ну, чудеса! — гмикнув Гриша. — То ви були ще й дівицею?
— Не ваше діло, ким я був і ким буду! І нічого тут шкіритися. Я звик не дивитися па чужі зуби, а показувати свої.
— Це видно,— спокійно зауважив Грпша.
— Ви ще молодий і не бачили, то я вже постараюсь показати! Крикливець майже зацікавлено розглядав Пшоня.
— Слухайте, — суплячи брови, сказав він, — ви розумієте, що ваша діяльність протизаконна? Я офіційно попереджаю вас...
— Го-го! — націлюючись на нього вусами, посміявся Пшонь. — Од попереджень ще ні в кого живіт не болів. А я тут наведу порядок! Прийшли — то й добре. Бо я й сам уже хотів або до одного голови, або до другого. Мені треба дощок.
— Збираєтесь вмирати? — поцікавився Гриша.
— Що значить — вмирати?
— Тоді навіщо ж дошки? Я думав, на труну.
— Мене нікому поховати не вдасться! Я живіший за всіх живих! Окунів би на тебе ловити, подумав Гриша, але осмикнув себе
за такі несосвітенні думки, бо його суспільне становище не давало права зрівнювати чоловіка з живцем, навіть такого, як Пшонь. А яку кару можна б для нього вигадати? Коли блоху збільшити в тисячу разів, вона стане такою, як сковорідка. От би таку мільйон-нокусючу потвору напустити на цього кляузника! Це вже не дитячий талатай.
Гриша з надією поглянув па Крикливця: може, хоч той якось налякає цього нахабу? Але Крикливець, видно, теж уперше в житті зустрічався з таким екземпляром людської породи і трохи навіть розгубився. А Пшонь тим часом висвинйчувався ще дужче.
— Дошки мені для шафи! — заявив він. — Щоб міцна і на ключик эамикалася! В мене секретні матеріали. Досьє на все ваше взірцеве село. На всіх маю! Я все про всіх знаю! Я знаю більше, ніж ви всі думаєте! Я знаю таке, що ніхто не знає!
— Ой я знаю, що гріх маю, — глузливо замугикав Гриша, але Пшонь заткнув йому рота:
— Ще молодий тут мені перебаранчати!
— Ну, гаразд, я молодий. А от товариш Крикливець, районний керівник, спеціально приїхав, щоб вивести на чисту воду такого пасквілянта, як оце ви.
— Районний масштаб для мене вже давно пройдений етап! — цинічно вишкірився Пшонь.— Я вас ще до столиці доведу, ви в моно всі застрибаєте на сковорідці!
Левенець поглядом попросив підтримки в Крикливця, але той, зробивши Пшоню попередження, здавалося, вичерпав арсепал своїх адміністративних засобів і тепер тільки виробляв такс бровами, ніби хотів перекинути їх собі через голову.
Тоді Гриша вдався, як йому здавалося, до найбільшої загрози, заявивши Пшошо:
— Між іншим, ви тут погрожуєте нам столицею, а ми якраз запросили зі столиці письменника, щоб віп показав народові вашу ганебну діяльність.
Вже наступної миті Гриша зрозумів, що не слід було згадувати про столичного автора, бо Пшонь так і вп'явся!
— Це ж який письменник? Отой, щ'о "Роксолану" нашкрябав? Заграв з вами, хвалиться, що з козаків? З яких там козаків! З турків! І дід його з турків, і батько. І не Загребельний, а Загрібея. Я ще до нього доберуся. Застрибає в мене на сковорідці! Турок, а раз турок — шукай біля нього гарему жіпок па сотню!
— Яких жінок? —обурився Гриша.—Його Свиридов Карпович знав вже сорок чотири роки. Разом були на фронті. Письменник з дружиною живе тридцять п'ять.років. Діти. Онуки. Старий чоловік.
— Старий? Розберемося, навіщо йому наша медицина продовжила життя. Чому не вмер досі? Па війні був? Був. Усіх там вбивало, а він зберігся? З ста його однолітків дев'яносто сім загинуло, тільки троє вціліло. А чому це вцілів саме він? Ніхто не подумав про це, а Пшопь подумав! Бо в Пшоня золота голова! Я ще до цього письменника доберуся! У нього сама ручка коштує стільки, як центнер пшениці по державних цінах. Це ж безобразія! Ми ще розберемося, від чого більша користь — від центнера пшениці, чи від письменницької ручки!