— Бугаю. І — Бугаю.
І — Завдяки вашій запліднюючій діяльності...
— Завдяки вашііі плідній...
— Запліднюючій.
— Запліднюючій...
— Корови веселі.
— Корови веселі.
— Телята радісні.
— Телята радісні.
— А ми всі маємо змогу...
— А ми всі маємо змогу...
— Для невпинного розвитку тваринництва...
— Для невпинного... Та ви смієтеся з мене!
Але тут бугай Демагог, помотавши головою, посунув убік, звільняючи товариша Жмака з свого бугаячого полону.
Жмак умить забув про те, яку послугу зробила йому Дашупька, насипався на молоду жінку:
— Я цього так не зоставлю! Бугаїв тут наплодили, порнографію розвели, а розтьол слабкий! Пора кінчать з цією порнографією! Остаточно і безповоротно!
— Про що це ви? — спокійно поцікавилася Дашунька.
— А вам розжувать? Оці ваші бугаї — це ж пережиток! ТІа птахофабриках обходяться без півнів? Обходяться! І ви на фермах обходьтесь без цих бугаїв.
Дашунька несманно скривплася. Хіба що процитувати цьому придурювальнпку віршик столичного поета "Биця завдяки телиці зазирнун за горизопт"? Але стрималася і спокійно поцікавилась:
— Ви пропонуєте штучне запліднення?
— Не згадуйте мені цих страшних слів. Я батько. У мене дочка. Я червонію з голови до п'ят од таких слів!
— Але як же вп думаєте отримувати телят, коли ні бугаїв, ні штучного...
— Скличемо параду і знайдемо спосіб. Цілком пристойппй і, коли хочете, високоморальний спосіб!
— Товаришу Жмак,— виграючи одразу стонадцятьма усмішками па своїх повних устах, поспитала Дашупька,— а дозвольте поцікавитися, яким чипом прийшли па світ ви самі?
— На що ви натякаєте? При чім тут я? Я взагалі не народжувався! — закричав Жмак.
— А звідки ж ви взялися?
— Я присланий сюди, щоб навести порядок! Де в вас тут телефон?
— Телефон? Одну хвилиночку!
Переваги Веселоярська були ще й у суцільній телефонізації. Дашупька якось забула про це, Жмак, на свою голову, пагадав. Лишивши уповноваженого, Дашунька побігла до телефону, знайшла свого чоловіка (від пеї він ховатися пе міг), сказала коротко:
— Тут у пас цей малахольїшіі Жмак, забери його, а то дівчата відро па голову наб'ють, а тоді не стягнеш, тобі ж і відповідати!
Якась з доярок почула ті Дашуньчині слова, і вл"е цього було досить, щоб ті самі доярки, які садовили Жмака па кожух, щоб наснажити його на корисні справи, вмить зібралися довкола уповноваженого і в суто українсько-жіночому стилі висловили йому свою стурбованість щодо його спроби образити їхню всезагальпу улюбленицю Дашуньку.
Жмак, ще до кіпця ие осягнувши розмірів небезпеки, яка йому загрожувала, зробив офіційну заяву на тему, що такої суспільної) категорії, як всезагальна улюблениця, в сільському господарстві но іспує і не може існувати, як йому відомо з вірогідних джерел,! і спробував пірнути в машину і хряпнути дверцятами. Але доярки! заявили, що в сільському господарстві він тільки й знає, що земля чорна, поставили вимогу попросити пробачення в Дашуньки, обступили його так щільпо і були такі матеріально-тілисті, що пі пробитися до машипи, пі хряпнути дверцятами пе було піякої змоги.
Ситуація ставала трпвожно-загрозлпвою, і не знати, як вона б розвивалася далі, та тут з'явився Гриша Левенець і врятував то7 варпша Жмака.
Гриша вхопив сільрадівського мотоцикла, вмить прискочив до ферм, став перед товаришем Жмаком, як лист перед травою, перепросив, запросив, запропонував навіть коляску свого мотоцикла.
Т Ало що там якась коляска, коли в товариша Жмака машина. —Іу, так. Чорна йому іі не спилась. Білої но давали і не могли дати. Доводилось їздити в чомусь невиразному, кольору сухої глини І гербіцидами. І хоч з таким кольором не дуже повпковбасюсшея, га все ж це такті машипа, а не коляска мотоцикла!
— В мене з вамп є розмова,— сказав товариш Жмак, прибувши до Гришипого кабінету.— Треба б сюди іі голову колгоспу, та її сьогодні нема.
— Нема,— сказав Гршиа,— Кудись викликали.
— Я мав би зпати про це,— посмикав Жмак,— але не будемо.
— Пе будемо,— згодився Гриша.
— Тут справа стосується сільської Ради.
— Наприклад?
— У вас були два представники з області?
— Це ж які? Щодо кіз?
— Припустимо.
— Ну, були.
— Як ви їх зустріли?
— Так, як вопи того заслуговують.
— Ви мепі пе накручуйте! Двох представників з області як ви прийняли? Ви їх вигнали голодних?
— А хто ж їх мав годувати? Сільрада? У нас пемас таких асигнувань. Колгосп? Колгоспові треба виконувати Продовольчу програму. А Продовольча програма не для дармоїдів. Вп знаете, що три чоловіки за рік можуть з'їсти бика? А де того бика взяти? Та й хіба до нас за рік приїздить три чоловіки? Ми взірцеве село, до нас валом валить люд.
— Ви тут наковбаспте, а мепі блимати очима!
— До речі,— прищулив око Гриша,— ви чули, як горобець свистить?
— При чім тут горобець? — обурився Жмак.— Горобець при Чім, коли таке ставлення до вищестоящих представників?
І — До речі,— повідомив пе без торжества Гриша,— ці вищестоящі, про яких вп кажете, доскіпувались про ваші кози. Жмак стрепенувся, як занесений в Червону книгу орел.
— Мої кози?
— А чиї я{? — здивувався Гриша.
— Попрошу,— солідно відкашлявся Жмак,— При чім тут я? Кози ваші — вам і відповідати.
— Цю козячу комісію,— зітхнув Гриша,— ще якось вдалося віпхнути, а що робптп з Пшоном?
Пшоня Гриша підкинув Жмакові наздогад буряків, щоб дали капусти. До нього дійшла чутка, що учителя фізкультури подарував (коли це можна так назвати) Веселоярську товариш Жмак. Як вопо було насправді, так чи ні,— цього ні перевіриш, пі ствердиш. Чутка літає, як дика качка: бабахнуть її з ружжа — впаде тобі до ніг мертва; не бабахнуть — літатиме далі, роздуваючись і розростаючись до розмірів, яких не знає пі жива, пі мертва природа.
Що ж до товариша Жмака, то прізвище Пшонь викликало в ньому справжні катаклізми, тобто перевернуло й переколотило в ньому все, що мояша перевернути іі переколотпти: духовну й тілесну субстанцію, найпсредовіші набутий і пережитки клятого минулого, громадське й особисте, передове й відстале. Жмак в одну мить зненавидів і злякався цього Левенця, це незбагненне породження нових часів, нових способів мислення і нового стилю поводження. До сорока дев'яти років свого життя товариш Жмак проскочив уже біля тридцяти посад у тридцяти організаціях (з чого ми моя^емо зробити висповок, що всі посади були тільки солідні), і завячди він усі свої сили віддавав сфері громадській, про особисте не згадував і пе нагадував, завойовував собі авторитет, значимість і безкорисливість. Але, як зазначив ще в п'ятому столітті нашої ери блаженний Августин, образ обдурює нас то більше, що більше він видає себе за натуру, тобто за правду. Протиріччя між правдою і брехнею рано чи пізно стає видимим, хоч як би чоловік намагався заховатися чи то за гучними фразами, чи за вдаваними вчинками, чи за фальшивим пафосом. Так сталося й з товаришем Жмаком. Віп був чесний, відданий, послідовний і невідступний. Але в його дебелому тілі природою закладено було відповідні запаси ніжності і навіть любові, про це він, ясна річ, не міг написати ні в яких звітах, товариші Борис Борисович, Петро Петрович, Федір Федорович ніколи ис цікавилися особистою сферою товариша Жмака (їх можна зрозуміти, коли подумаємо про той огром вимог і завдань, які вони несуть на своїх далеко пе атлетичних плечах), а тим часом громадська сфера неждано-негадано (точніше кажучи: під дією законів природи) перетинається з сферою особистою, і тут ми одержуємо критичну масу, до якої за останні десятиліття привчили пас ядерні фізики, і з страхом і жахом ждемо вибуху й катаклізму.