— О, спорт! — прорік віп натхненно.
Але Конон Орестович пе підхопив цього платонічного заклику. Матеріальна сторона справи зацікавила його так, що він виявив пеочікувапу для спортивного діяча ерудицію:
— Тільки Зсвс і Посейдон могли насолоджуватися самим димом од жертвоприношень у епіопів. А ми люди темпі, нам треба випивки й шамовки! Ставлю ящик коньяку проти твого ящика, отче! Відірву тебе від аспальту — мої обидва ящики. Пе відірву— твої! Як?
— Німало вопріки глаголю,— скромно мовив отець Лаврентій. Після чого стали готуватися. З'їздили додому до отця Лаврен-
тія, підождали, поки віп переодягнеться, тоді до Несвіжого, де ие-реодягся Тавромахієнко, згодом до Панькового двору, де асфальт був ширший, бо Папько поставив шляховикам півлітри, і вони висипали зайву машину бітуму навпроти його двору, так що там тепер вільно розверталися пе тільки машини, а й комбайни.
Ніхто нікому нічого пе казав про змагання, а чутка розлетілася по Веселоярську вмить. Колись казали: збіглося мало й старе. Але такий вислів годиться для епох певпзначепого способу життя і хаотичного господарювання. Тепер же'мале в піонерському таборі, старе па пенсії, але працює далі, не покладаючи рук, вате в селі з'явилася нова сфера — обслуговування, а в сфері люди, багато людей, а до пих ще безліч спеціалістів з середньою спеціальною і вищою освітою, а до них ще... Одне слово, ми скажемо так: збіглося все, що могло збігтися.
І стало дивитися.
Піп ліг на асфальт. Тавромахієнко став над ним, засукав рукави. Рекордя свиснув у міліцейський сюрчок, подарований йому Іваном Безтурботним. Спортивне змагання розпочалося.
Змагання справді б розпочалося саме так і саме тоді, як ми оце проголосили, але за умови, що змагаються, делікатпо кажучи, нормальні п повноправні громадяни (коли б вони булл ще й членами спорттовариства "Урожай" або "Буревісник", то така ситуація належала б до ідеальних).
Але ж тут учасником спортивного змагання виступав служитель культу! Представник інституції, відокремленої від держави. То як тут бути? І чи могла ця ситуація не задемонструвати якимось чином своєї зацікавленості в перебігу цього не зовсім звичайного змагання? Ясна річ, отець Лаврентій вельми гаразд відав, що його ймовірні спортивні успіхи павряд чп обходитимуть високих церковних ієрархів. Тому він, па власний страх і риск, подбав про належно, сказати б, оформлення, оздоблення і оглашення своїх спортивних вчинків, які могли б (хоч і по канопічппм способом) намножити його церкві хвалу і славу.
Автор виплутається з цього страшенно заплутаного словолпв-ства дуже просто. Коли Рекордя засюрчав у міліцейський сюрчок, з-за буйних веселоярівськпх горбів, з-за гарбузово-орхідейних соковитих квітів, з-за високих багатобарвних мальв, розтривожуючи екзотичну ніжність красолі, ласкаво гладячи загадковість нагідок, над полем змагання пролунали давно забуті співи, які не мають ніякого відношення до наших високих часів, співи з часів обскурантизму, тобто суцільної темряви і безнадійності.
Баба Параска, яка добровільно віддала наданий їй колгоспом]
будиночок під культову споруду, сама переселившись до баби Па-|
лажки, тепер разом з бабою Палажкою організували півчу і, в спо-
діванні звитяг свого батюшки отця Лаврептія, прибувши вчасно до
місця змагаппя і розставивши півчу по чину з двох боків для ан-
тифонного співу, затяглп ірмоса: "Мироправптелі тьми віка свого
і духів злоби піднебесних". Л тоді: "Воїнство внспренпо на ви-
соті..." І
Але ще перед тим та сама чутка, що облетіла весь Веселоярськ,!
проникла й до сільради, однак розповсюдилася там пе стихійио, а з|
дотриманням субординації, тобто найперше попала до Ганни Иа-І
насівпи, а вже тоді п до молодого голови.
— Чули? — входячи до Гриші, спитала Ганпа Панасівна.— Цей ваш консультант нашого попа Лаврептія за вуха відриває від асфальту.
—— Хто вам сказав таке? — схопився з-за столу Гриша.
— Люди кажуть.
Гриша не перепитував. Коли кажуть люди, треба вірити. І діяти. Він побіг до сільрадівського мотоцикла. Забув навіть спитати, де все те відбувається, але це вже не важило. Асфальту у Веселоярську було стільки, що на мотоциклі промчиш і пролинеш за п'ять хвилин. Живемо в епоху космічних швидкостей!
Та поки Грпша заводив мотоцикл, поки здійснював розшукову операцію, події коло Паньконого двору сягнули впщої точки, тобто кульмінації. Після свистка Рекорді Тавромахієнко, пе зважаючи на півчу, яка пе виявляла до нього піякого сприяння, кииувся на лежачого отця Лаврептія, ВИЦІЛИВ його малепькі, як дві квасолини, вуха, вхопився за нпх своїмп залізними пальцями, смикнув, рвонув, потяг, поцурперлив,— пін апіруш. Копон Орестович, прикликавши на поміч увесь свій спортивний досвід, змобілізувавши всі знання й хитрощі, кинувся туди, кинувся сюди, хекнув і крекнув, стрибнув так і стрибгіув сяк, пововтузився і понадимався для годиться і навсправжки,— піп лежав камепюкою, ані відриватися над асфальтом, ні підноситися бодай па сантиметр над рівнем степів і в гадці не мав, одним словом, піп був, як виспівувала півча, кріпкостоятельний. Тоді Тавромахієнко вдався до прийому педоз-воленого, став крутити попові вуха, знов пробував підпести його тяжку, як двопудова гиря, голову над асфальтом,— все марно. А тут ще клята півча помітила не дозволені прийоми і залементувала: "Ділаша па хребті моїм всі начальниця страстей". Одним оком Тавромахієнко встиг зауважити громохкий'чорніш мотоцикл, а па ньому голову сільради, що наближався невідворотно, як доля і закон, відчасно рвонув батюшку так, що в того поза вухами виступила кров, але піп навіть по зворухнувся.
— Припиніть безобразіє! — зіскакуючи з мотоцпкла, закричав Гриша.— Хто дозволив? Що за безчинство!
Тавромахієнко навіть зрадів такому втручанню вищих сил. Віп бачив, що попа однаково пад асфальтом не піднесе, а вуха йому
&юже попідривати. Кому треба такої мороки? Тому він радо відступився від лежачого батюшки, привітпо махнув Гриші.
— Став, голово, отцю священнослужптелю два ящики коньяку, £ хап благоденствує.
— Які два ящики? Про що мова? — обурився Гриніа.
— Така в пас домовленість. Хто програє — ставить два ящики.