— Мене схвилювала моя мрія,— зітхнув, сідаючи, Грпша. —-Ах, як інтересно! Яка ж це мрія?
— Я хочу збудувати стадіон у Веселоярську.
— Стадіоп? Так. А постанова у вас є?
— Яка?
— Про дозвіл будівництва.
— Скличемо сесію і приймемо постанову.
— Це не те.
— А що ж треба ще?
— Такі постанови йдуть згори.
— Які — такі?
— Ті, що дозволяють, і ті, що забороняють. А ми ними керуємося.
— То що: є постанова, яка забороняє стадіони?
— Треба подивитися. Та коли й немає такої, то треба, щоб була, яка дозволяє. А такої я теж* не пригадую. Надто для вашого Веселоярська. Адже у вас усе є. Ви читали Гоголя?
— Гоголя? А до чого тут віп?
— Прочитайте. "Як посварилися...". Там є натяк па ваш Веселоярськ. Прозріння крізь віки. Невситимість потреб. Розумні обмеження. Прочитайте ще раз. Мені ж було ирпемпо. Рада буду продовжити наше знайомство... Надто що ніяк не виберусь до Весело-мрська...
Вона що набивалася на запросини. А дзуськи! Вік би не бачити такої холодної душі в своєму рідному селі. Гриша кинувся до районної бібліотеки.
— Гоголя у вас можпа?
— Хвилиночку. Я знайду ваш формуляр,— сказала літня бібліотекарка.
— Та який формуляр? Я тут пе живу. Я з Веселоярська.
— Коли ви не живете в райцентрі, то як же я вам видам книжку? Може, сядьте в читальному залі?
— Ніколи мені розсиджуватися!
— Тоді зверніться до книгарні, може, Гоголь є в них.
У книгарні була дівчина точнісінько така, як у райфінвідділі. Може, сестра?
— Мені Гоголя,— сказав Гриша.
— Гоголя? Якого?
— Миколу Васильовича. Класика.
— Класики до пас пе доходять. У нас тільки продукція місцевих видавництв.
Гриша пе мав ні часу, ні бажання уточнювати, що таке місцеві видавництва і яка їхня продукція, він мерщій кинувся до районної чайної, де мав його ждати Давидко Самусь (а хто б же ще його міг ждати?), і вже в кабіні мовчки махнув рукою: додому!
— Може, пообідати б у чайпій? — запропонував Давидко.
— Вдома пообідаємо.
— Який там удома обід, коли в тебе жінка на фермах, а моя втекла на каменоломню з братом.
— У тітки Наталки пообідаємо. Я тебе запрошую на борщ з курчатами.
— Хоч і з голуб'ятами! Ти думаєш, мені є коли борщі їсти? Треба ще змотатися туди іі сюди. Шофер — це знаєш яка професія? Тп цього зпати пе можеш, бо механізатор — це не шофер. От тобі дали "Жигулі", а ти в район на самоскиді їздиш. А де твої "Жигулі"?
— Віддав Дашупьці. їй треба мотатися між фермами, пастів-пиками, зеленим конвейєром і чортом-бісом!
— Ага! А чого ж їй не дають "Жигулів", а дали тобі?
— Во я був передовий механізатор, а передових зоотехніків, мабуть, немає.
— Мабуть? Знаєш що, Гришо? Я тобі прямо скажу. Ти ото був передовим механізатором — так ото й держись. А в сільраді тебе все одпо Зновобрать сколупне. Нащо воно тобі? Хлопець ти гарний і чоловік оп який! Ти думаєш, я не знаю, як моя Роксоляна тебе атакувала! Ніхто б не встояв, а ти встояв! Брат мій рідний забув про все і втік з цією чортицею на камеполомню, а ти ж пе піддався! Так ти думаєш, ніхто цього не бачив? Любимо тебе всі і дорожимо тобою! Не піддавайся!
До такого волевиявлення наймолодшого з Самусів Гриша не був підготовлений ні морально, пі політично, ні соціологічно, тому нічого й не сказав Давидкові, тільки махнув йому рукою, виходячи а машипи біля сільської бібліотеки, тоді трохи постояв, думаючи про незбагненність людської природи, коли ж бібліотекарка Топя (скрізь тільки бібліотекарки!), побачивши нового голову сільради в задумі й нерішучості, вийшла і спитала, що б хотів товариш голова, він згадав про Гоголя і попросив перший том. Вдома у них бібліотека була яка? Зоотехнічна література для Дашуньки і кіль-1 fea книжечок про комбайни і трактори — вся Гришина паука. Для мами Сашки все навчання і читання скінчилося в школі, а подальшою літературою назавжди залишилися пісні, яких вона зпала, може, сто, а може, п двісті тисяч і які співала або ж голосно для fceix, або для подруг, або для сина й невістки, а то й для самої себе (що було найчастіше).
Обідати Гриша, як це легко можпа здогадатися, того дпя пе став, а взявся за Гоголя, читав і перечитував згадану з біса симпатичною молодою бюрократкою "Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Івапом Пикпфоровпчсм" — ніяк не міг уторопати, яку дотичність мас класика до наших турбот.
Нарешті, вже після третього прочитання, збагнув Гриша, на що натякала вродлива завідуюча райфінвідділом. Це була розмова Івапа Івановича з голодною й нещасною небогою. "Гм! що ж, тобі хочеться хліба?" — питав Іван Іванович. "Як же не хотіти! Голодна, як собака".— "Гм! — відповідав звичайпо Іван Іванович.— Так тобі, може, і м'яса хочеться?"
— Ага,— зрозумів Гриша,— ця ляля вважає, що стадіон і все інше — це для пас однаково, що для гоголівської небоги м'ясо. За кого ж вона вважає пас? Не була у Веселоярську? Ось я запрошу її, скажу все, що про неї думаю, а тоді... Тоді... втоплю в Дніпрі, і хай шукають...
Коли трохи нерекипіло в душі, Гриша спробував міркувати тверезіше. Ну, втопить він ту лялю, а що далі? Хіба давала коли-небудь бажані наслідки політика терору проти окремих осіб? Кожен, хто вчився в школі, скаже валі прямо: пе давала і не дасть. Треба шукати інших шляхів. Кардинальних і визначальних.
Уночі, коли Дашунька прийшла з ферм, віп спробував піддобритися до неї і розповів, як хотів купити їй у райцентрі французьку компактну пудру.
— Чом же не купив? — спитала Дашунька.
— Ти знаєш, так голову заморочили, що й забув.
— Чим же тобі заморочили твою головпнську голову?
— Сам собі заморочив. Задумав збудувати стадіон у Веселоярську.
— Стадіон? А що па ньому робити? Фіззарядку пенсіонерам? Так у пас і пенсіонери не гуляють, ніколи фіззаряджатися. Довго ти думав?
Гриша образився. Коли вже й найближча людина таке...
— Футбольну команду організуємо,— сказав він,— в першості станемо брати участь.
— Аз кого ти її організуєш? Треба двадцять два хлопці, а в тебе самі дядьки та діди...
— Ну... олімпіади будемо проводити. Наприклад: олімпіада сприязненпх сіл. Дівчата несуть таблички з назвами сіл. Ти, наприклад, табличку з написом: "Всселоярськ".
— Сам і носись з такою табличкою, а в мене своєї роботи вистачить!