Ганна Панасівна одразу й принесла Грпші цілий оберемок паперів, але пе дала в пих заглибитися, повідомивши:
— Там до вас лімітрофи.
— Хто-хто?
— Це я вичитала колись таке слово в одного письменника. Означає: проміжні маленькі держави між великими. То я так називаю тих людей, що ніби проміжні між містом і селом. Ні тобі, господи, ні тобі, боже.
— Тобто: пі богові свічка, пі чортові кочерга? — уточнив Гриша, а сам подумав: невже опозиція організувала проти нього'ще й цих лімітрофів? Але вже й цікавість пойняла його: що воно за люди і чого їм треба? — То кличте, хай заходять,— попросив Ганну Панасівну.
Лімітрофів було шість чи сім, точно перелічити Гриша не зміг, бо дуже рябіло в очах, до того ж вопи безперервно пересувалися по кабінету, налітали на Григау, обмацували оті снопи попід стіною, але тут новий голова делікатно, та вперто відтручував їх, закликаючи вгамуватися і викладати суть справи, яка їх сюди привела.
Лімітрофи булп нівроку собі чолов'яги, віку середнього, вгодованості впще середньої, одягнені всі однаково: захисного кольору куртки з безліччю кишень, застібок, ґудзиків і гапликів, такі самі штани, гумові чоботи для бродіння, кепки з довжелезними сонцезахисними козирками; у кожного рюкзак і всіляке причандалля, дорогі спінінги в ще дорожчих чохлах, на поясах поягі, сокирки, лопатки. Споряджені— хоч і Еверест штурмувати!
— То що у вас, товариші? — спитав Гриша, ледве втримавшись од того, щоб не назвати їх лімітрофами.
— Безобразіє! — закричали лімітрофи.
— Показове село, а що тут діється!
— Ошу капці!
— І Іроіідпсвіти!
— Беззаконня!
— Мп цього так по облишимо!
— Знайдемо на вас управу!
— Так,— підсумував Гриша.— Все прекрасно, дорогі товариші, ¡ii мепс бачите вперше, я так само вперше маю приємність і честь •пчппі ü слухатп вас. Але чи не можна б зрозумілішс?
Аж тоді лімітрофи трохп вгамувалися, паперед виступив пай-Іи'одоваиіший і поважно мовив:
— У вас тут збудовано став.
— Точпо,— підтвердив Гриша.
— У всіх газетах розписали його незвичайну форму, площу цзеркала, сподівані, прибутки від риборозведення, від коропів, товстолобиків, амурів і навіть бестера.
— Розписали,— згодився Гриша.
— Ми покинули свої справи, а всі ми займаємося дуже відповідальними справами і приїхали сюди.
— Ага, приїхали.
— Щоб перевірити й переконатися.
— Припустимо,— сказав Гриша.
— Ви що — сумніваєтесь?
— Та пі, я намагаюся вникнути в суть.
— Яка суть? — знов безладно закричали лімітрофи.— Яка суть, коли тут суцільне ошуканство.
— Прошу точніше,— нагадав Гриша.
— Точпіше,— знов узяв слово уповноважений лімітрофів,— точніше ось. Перед ставком хтось поставив шлагбаум, і ми не змогли проїхати машинами...
— Пішки можпа,— підказав Грпіпа.
— А пішкп — пас примусили купувати квитки па право ловіп-ня риби в ставку. Три карбованці квиток.
— Мабуть, так вирішило правліппя колгоспу, ставок їхній,— зауважив Грпша.
— А риба де? — закричали лімітрофи.— Тиждень ловимо, щодня платимо по три карбованці — і хоч би тобі риб'яче око!
— За рибу я пе відповідаю,— поясппв Гриша.— Що ж мені — порипатп в ставок і пачіпляти вам на гачки коропів?
— Справа в тому,— утамувавши своїх, повідомив старший лі-імітроф,— що риби там немає ніякої. Не запускали ще й мальків. Ми були в конторі колгоспу, там нічого не знають. Вп, як представник влади, відповідаєте за те, що у вас діється. Знайдіть того чоловіка і...
Але шукати нікого не довелося, бо відчинилися двері, і власпою персоною став па порозі Рекордя у новісінькому джинсовому ко-істюмі, покручуючи довкола пальця ключики від батькового "Москвича".
Ось віп! Ось! — кинулися до нього лімітрофи з намірами
далеко не ангельськими, але Рекорди відмахнувся від них, мов од мух, і через їхні козирки спитав Гришу:
— Що треба тут оцим дармоїдам?
— Це тп їм продавав квитки на вудіння? — сіггтав Грипіа.
— Не квитки, а ліцензії.
— Так у ставку ж ще риби немає.
— А яке меиі діло? Я уповноважений добровільного товариства мисливців і рибалок. У мене жетон. Маю право па всі водойми місцевого значення реалізувати ліцепзії. А в оцих є якісь документи? Чого вопи в робочий час сидять коло нашого ставка? Виклич міліцію, хай їх пошерстить!
— Та воно й справді,— сказав Гриша.— Товариші, прошу пред'явити...
"Товариші" позадкували до дверей.
— Дружніше, друлїнігае,— підбадьорив їх Гриша,— та не до дверей, а сюди, до мене. Чи, може, ви й теє?.. Може, ви справді лімітрофи?
— Лімітрофи? — крикнув хтось з рибалок.— Що це таке? Це образа! Ми!..
— А хто ж ви такі? — засміявся їм услід Гриша, а Рекордистові порадпв: — Зникни і більше не потрапляй мені на очі.
— У мене жетон!
— Щезай разом із жетоном і з дружком своїм Безтурботним! Я ще в райоп подзвоню!
— Подумаєш, начальство! — пробурмотів Рекордя, крутячи ключиками вже не від себе, а до себе.
Ганна Панасівна принесла ще купу паперів — і Гриші вже було не до Рекорді.
Він заглибився в різні папери і тільки тепер схаменувся нарешті: що ж це з ним і як, і чому? Сон чи сміх, сміх чи сон, і чиє це на нього наслання?
Папери вжахнули його кількістю, розмірами, загрозливістю, загадковістю, а найбільше непотрібністю. Білі й сині, червоні й рябенькі, вузенькі й широкі, як стіл, тонкі до прозорості й цупкі, як палітурки, розлініє ні й розмальовані, з розділами й параграфами, з пунктами й підпунктами, з правилами й винятками, негайні і тривалої дії, одноденні й розраховані па перспективу; папери з вимаганнями і домаганнями, нагадуваннями і попередженнями, запитами і закликами, просьбами і грозьбами. І все це сипалося на голови мізерного апарату (голова й секретар!) сільської Ради від оргапізацій домінуючих і контролюючих, регулюючих і координуючих, першорядних і підрядних, консультативних і декларативних, престижних і дивовижних, але жодного паперу від керівних організацій!
Смішне й страшне! Гриша хотів підбігти до вікна, щоб ухопити в груди свіжого повітря, та вчасно згадав про босу опозицію. Невже й досі сидять?
— А немає тут, Ганно Панасівно, такого паперу, па який бп вп не підготували відповідь?— звернувся він до секретарки.
— Та ви що, Григорію Васильовичу 1 — злякалася Ганна Панасівна.— Хіба таке можливе?