і Почувши про діда Уткнкка, Гриша усміхнувся, бо згадав, як |той топив фашистського фельдмаршала і як одержав подяку від Верховпого.
Дід Утюжок був сповнений найсерйозніших намірів. Не зворушило його іі те, що повий голова сільради вийшов зустрічати аж ідо дверей, і ввів до кабінету, притримуючи за лікоть, і запропонував сідати, й не на офіційний стілець біля столу, а на диван під стіною.
[ — Тп, Гришо. сядь, а тоді вже я,— сказав Утюжок.
— Та ні, ви спершу, а вже тоді я. ! — А ось же тп!
— Не можу. Ви паш шановний громадянин...
— Ага, шановний? — Дід Утюжок нарешті сів.— Шановний, я тебе питаю?
— Шановний.
— І почесний пенсіонер за мої заслуги?
— Почесний.
— Так, так. так. А хто в нас відає автобусом? Сільрада?
— Громадським транспортом — сільрада.
— А ти знаєш, що мені за мої заслуги вручено па довічне користування білет на автобус?
— Знаю. Сам голосував за це на правлінні.
— Ну, а що твій автобус? Оте Лосепя, що там шоферує, перевіряє у всіх білети, а в мене й пе дивиться. У вас, діду, пожизнєнний, можете й пе показувати. Як то не показувати? За яким таким правом? Л я хочу показувати і щоб усі бачили! Зіпька Федорівпа свої ордени показує? Показує! Такі видзвонює ними, так і видзвонює! Л в мене почесний білет! Яке віп має право по перевіряти? Я тебе питаю: має віп право?
— Пе має.
— Я так і знав. Ти хлопець поштивий. В тебе й дід оп, бач... Ну, одним словом, видай мені постанову!
— Постанову? Про що?
— Щоб перевіряли мій білет у автобусі.
— Я тут чоловік, ви ж знаєте, новий, а це питання складне, процедурне. Давайте домовимося так: я пораджуся з Гайною Панасівною, а тоді вже й зробимо все як годиться.
— То коли ж мені тепер навідатися? — підводячись з дивана, спитав Утюжок.
— Ну... Може, на тому тижні, а може...
— Ти тут бюрократії не розводь, синаш. Народ тебе обрав, то ти шапуйся!
— Та я шануватимусь.
— От-от! А постанову мені, значить, видай! І щоб з печаткою і підписану червоним чорнилом. Можна книжечкою, а можпа щоб і в рямця взяти й під скло.
Утюжок ще б довго теревепив, але його витіснив дядько Обеліск, користуючись правами службової особи.
— Діду,— сказав він суворо,— як виконавець сільської Ради, я повинен поговорити з головою.
— Та говори, чи я тобі що! — плюнув Утюжок, який уже відчував у Обеліску главу опозиції, що неминуче мала виникнути після тих змін, які сталися в керівництві.— Говори, та не заговорюйся! І отим своїм скажи, що отам перед сільрадою сидять!
Щойно за Утюжком зачинилися двері, Обеліск похмуро бовкнув:
— Утік!
— Хто?
— Та цей же — Пшопь.
— Куди?
— До Несвіжого.
— А що сталося?
— Каже: в мене малокультурна обстановка.
— І що — до Несвіжого? Добро, хоч не в дитячому садку отаборився.
— Ну! До ранку оббігав усо село і визприв, що в того хата набита новими меблями.
— І Несвіжий його пустив?
— Спробуй не пустити!
— Та він же сам у тій хаті не живе.
— Не живе, а Пшопь уже там.
— Як же йому вдалося?
— — Л я зпаю? Це по чоловік, а стихійне бєдствіє! І обеліска після такого не водрузиш. Плюнь і розітри!
— Ну, то вам же легше.
— Легше? Л моя Хвенька! Хто її приструппть? Думав, хоч цей, із сшшею.
— Якось воно владнається. Покличте до мене Гаппу Папасівпу.
Ллє замість Ганни Панасівни прийшла тітка Мотрона Твапівна.
Шкода, що філософи досі не зацікавилися видозмінами категорії часу стосовно до Веселоярська. Бо коли б вопи це зробили, то цавпо б зауважили дивну двоїстість цієї пайпевловпішої категорії у веселоярівськпх стопах. З одного боку, час, як і повсюди в світі, нестримно летів уперед і вперед, пе відступаючи ні перед якими перешкодами, не забігаючи вбоки, пе витанцьовуючи па місці; з другого ж — час тут мовби зупинився, закляк навіки, законсервувався, як музейний експонат, пе змінювався зовсім, а з ним так рамо позмінними лишалися й люди. Скільки Гриша іі пам'ятав, одні в селі були завжди дідами, інші дядьками й тітками, ще інші — просто такими або сякими, і ніхто не хотів переходити ні до наступної вікової категорії, пі до інших етапів. Його дід Левенець і Утюжок вічно були дідами, Обеліск — дядьком, Мотрона Іванівна — тіткою, Щусі й Самусі — просто Щусями іі Самусями. Тож ІГриші, як особі службовііі, доводилося сприймати все так, як воно велося, і відповідно ставитися до веселоярівців, виявляючи належну шану до їхніх титулів, закріплених за кожним довічно, піби |якісь баропські чи там графські звания.
і Мотропу Іванівну, скільки й жив, Гриша звав "тіткою". Це [була вродлива білолиця жінка, пишна, як пава, невнроблена й зледащіла до краю. Прославилася Мотрона Іванівна тим, що ніколи ртічого не робила, вічно придурювалася хворою і ніжпо-беззахис-лою, виходила заміж за дідів, зоставалася вдовою, знов виходила 'і зпов зоставалася вдовою. Про пеї казали: "Хочеш вмерти — Скопись па Мотроні!" І однаково женилися, зваблені її пишним тілом і ніжним голосочком.
— Грпшушо любий! — замуркотіла Мотрона Іванівна, мірячись обійняти Гришу навіть через стіл, за яким передбачливо ховався від неї молодий голова сільради.— Я ж тебе любила ще малесеньким, ти ж і тоді було таке гарненьке хлоп'ятко! Л тепер он який виріс!
— Мотропо Іванівно,— сухо кинув Гриша,— коли ви прийшли по ділу, то давайте про діло, бо тут, самі знаєте, установа серйозна...
— Та по ділу ж, по ділу!..
— Коли так, то прошу сідати, і я гас слухаю.
Мотрона Іванівпа довго всідалася па стілець, прилаштовуючи на сидіппі все, що треба було прилаштувати, тоді ще довше запихала за пазуху те, що звідти вперто впнихалося, тоді обдарувала Гришу пайяснішою усмішкою, після чого зненацька зачмихала носом і бризнула слізьми такими, що вони перелетіли й через стіл. Грпша розгублено підхопився, палив з графина води, подав Мотропі Іванівні.
— Випийте, тіт... пробачте, Мотроно Іванівно, впппйте й заспокойтеся, прошу вас. Що у вас? Не хвилюйтеся. Поможемо, lie треба тільки плакати. Пу, чесне слово, не треба! Ну, їй-богу!..
Але сльози в Мотропп Іванівни булп суто декоративні. Склянку з водою вона відсунула, на Гришу глянула навіть нодивовапо.
— Хіба я плачу?
— А що ж ви робите?
— То моя душа плаче, а я — ні. Я прийшла тебе спитати, Гри-іпо, як нового голову.