За одним зі столів, випиваючи та закусуючи, сиділа гамірна компанія хлопців, на яких Дальман спочатку не звернув уваги. На підлозі, спершись спиною на прилавок, сидів, скулений і нерухомий, як нежива річ, дуже старий чоловік. Роки обточили і здрібнили його, як вода камінь або як покоління людей якусь мудру сентенцію. Смаглявий, крихітний і сухий, він перебував ніби поза часом, у вічності. Дальман дивився задоволеним поглядом на пов'язку на голові, на пончо з тонкої вовни, на чіріпа — широкі штани з одного клаптя тканини, на чоботи зі шкіри жеребця, пригадуючи марні дискусії з людьми Півночі та серединних областей про те, що таких ґаучо тепер можна зустріти лише на Півдні.
Дальман примостився біля вікна. Ніч уже спустилася на рівнину, але її пахощі та звуки ще проникали у крамницю крізь залізні ґратки вікна. Крамар приніс йому сардини, а потім смажене м'ясо. Дальман запивав свою їжу червоним вином. Утішаючись його терпким присмаком, він лінивим і вже трохи сонним поглядом оглядав приміщення. З бантини звисала гасова лампа; відвідувачів за сусіднім столом було троє: двоє були схожі на пеонів з якогось маєтку; третій, з грубими, схожими на китайські, рисами, пив, не скинувши капелюха. Несподівано Дальман відчув, як щось легенько вдарило його в обличчя. Біля самої склянки з каламутно-зеленого скла, на смугастій скатертині, лежала кулька з хлібного м'якуша. Це було й усе, але хтось її все ж таки кинув.
Ті, котрі сиділи за сусіднім столом, здавалося, не мають до цього стосунку. Розгублений Дальман вирішив, що нічого не сталося, й розкрив томик "Тисячі й однієї ночі", ніби хотів затулитися ним від дійсності. Ще одна кулька влучила в нього через кілька хвилин, і цього разу пеони зареготали. Дальман сказав собі, що він не боїться, але було би безглуздо, якби він, іще не зовсім одужавши від своєї хвороби, дозволив якимось незнайомцям втягти себе в сумнівну бійку. Він вирішив вийти й уже підвівся на ноги, коли крамар підійшов до нього й сказав йому стривоженим голосом:
— Сеньйоре Дальман, не звертайте уваги на цих хлопців, бо вони добряче напідпитку.
Дальман не здивувався, що крамар знає його ім'я, але відчув, що ці примирливі слова лише погіршили ситуацію. До цього дурна витівка пеонів була спрямована проти людини нікому невідомої, по суті, нікого; тепер же вона стосувалася його особисто та його імені, й про це неминуче довідаються сусіди. Дальман відсторонив крамаря вбік, підійшов до пеонів і запитав, чого їм треба.
Хлопець з китайськими рисами обличчя зіп'явся на ноги, похитуючись. Стоячи за крок від Хуана Дальмана, він почав кричати на нього таким гучним голосом, ніби стояв дуже далеко. Він намагався здатися набагато п'янішим, аніж був насправді, й під цим перебільшенням ховалися жорстокість і насмішка. Обкладаючи Дальмана брутальною та сороміцькою лайкою, він підкинув у повітря довгий ніж, спіймав його на льоту й викликав його на поєдинок. Крамар тремтячим голосом сказав, що Дальман неозброєний. І тут сталося щось цілком несподіване.
Зі свого кутка старий екзотичний ґаучо, в якому Дальман побачив символ Півдня (його Півдня) кинув йому під ноги оголений кинджал. Це було так, ніби Південь вирішив, що Дальман мусить прийняти виклик. Дальман нахилився, щоб підняти кинджал, і в цю мить зрозумів дві речі. По-перше, що цей майже інстинктивний рух старого ґаучо зобов'язує його битися. По-друге, що зброя в його невмілій руці послужить не для його захисту, а для виправдання того, хто його вб'є. Кілька разів у своєму житті він бавився з кинджалом, як і всі чоловіки, проте його знання у фехтуванні не йшли далі того, що удар треба завдавати знизу, а не згори, а ніж тримати лезом усередину. "У лікарні не дозволили б, аби зі мною таке сталося",— подумав він.
— Ходімо надвір,— сказав його супротивник.
Вони вийшли, і хоч Дальман не мав надії, але не мав і страху. Переступаючи через поріг, він подумав, що померти від ножа в поєдинку, просто неба й під час шаленої атаки було б для нього визволенням, щастям і святом тієї першої ночі у лікарні, коли йому встромили голку під шкіру. Він відчував, що якби тоді йому було дозволено обрати або вигадати свою смерть, то саме таку він би обрав і таку б собі вигадав.
Дальман твердо стискає в руці кинджал, яким навряд чи зуміє скористатись, і виходить на рівнину.
Примітки
162
Стівенсон, Роберт Льюїс (1850-1894) — англійський письменник.
163
Маутнер, Фріц (1849-1923) — австрійський літератор, автор "Філософського словника".
164
Шоу, Джордж Бернард (1856-1950) — англійський письменник.
165
Честертон, Гілберт Кіт (1877-1936) — англійський письменник.
166
Блуа, Леон (1846-1917) — французький письменник-містик, теоретик символізму та неоромантизму.
167
Мате — парагвайський чай.
168
Іпуче, Педро Леандро (1889-1976) — уругвайський письменник.
169
Про славетних мужів (лат.).
170
Ломонд, Шарль Франсуа (1727-1794) — французький священик.
171
Тезаурус (скарбниця слів) (лат.).
172
Кішра, Луї Марі (1799-1884) — французький філолог, автор французько-латинських словників.
173
Цезар, Гай Юлій, (100-44 до н. е.) — давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменник.
174
Природнича історія (лат.).
175
Бельйо, Андрес (1781-1865) — венесуельський просвітник, поет, учений і громадський діяч.
176
Сходинка до Парнасу (лат.).
177
Патіо — внутрішнє подвір'я.
178
Отже, нічого не можна передати слухові тими самими словами (лат.).
179
Кір Великий (558-529 до н. е.) — засновник перської держави.
180
Мітридат Евпатор (121-64 до н. е.) — понтійський цар.
181
Симонід Кеоський (бл. 556-468 до н. е.) — давньогрецький поет.
182
Метродор Скепсійський (ІІ-І ст. до н. е.) — давньогрецький філософ.
183
Кебрачо — селище, поблизу якого 28 листопада 1840 р. армія диктатора X. М. Росаса завдала поразки війську Хуана Лавальє.
184
Локк, Джон (1632-1704) — англійський філософ-просвітник.
185
Свіфт, Джонатан (1667-1745) — ірландський церковний діяч, публіцист, сатирик.
186
Пеон — наймит.
187
Парнелл, Чарлз Стюарт (1846-1891) — ірландський політик, лідер визвольного руху, що обстоював незалежність від Англії.