Можливо, тепер романтичніше не летіти, а їхати автом? Їхати з цікавости, куди досягає автострада, то ж кажуть там уже нетри, люди не живуть, нема доріг. Агрономові Василеві Шемелюкові з Смокі Лейку конче треба було в одній справі поїхати: на Північ. Жінка радила набрати запас пального, щоб не пропасти в дорозі, але пан Шемелюк тільки на кожній станції доливав з верхом. І справді, людського житла не було, але газолінові станції на всій дорозі були і чекали мандрівників. Аж там, за безлюдними просторами, знайшов і промислові міста, і індіян із запряжками собак, і навіть те, чого шукав. Там, де день триває двадцять годин, де три місяці біла ніч, де сонце не заходить, — там посіяв якийсь чоловік льон. Посіяв і поїхав собі до дому у південну Албєрту. А через кілька місяців приїхав, зібрав льон і поклав у кишеню двадцять тисяч долярів. Отож там сонце опускається до смужки, де сходиться небо із землею, — похитнеться три рази й знову йде над землею. В тій країні палахкотить північне сяйво.
Відсвіти північного сяйва можна побачити і в Едмонтоні. Я в серпні бачила. Верталися ми раз із одного з тих моїх двадцяти двох едмотонських гостювань. Цим разом від едмонтонського громадянина пана Малика, — "в честь рідних, що залишилися в краю". (І такі бувають прийняття). Виходжу з авта у нашому "крессенті", дивлюся, — а по небі бігають якісь світляні туманності. Чи це мені здається?
— Ні, каже пан Пауш, це вже відсвіти північного сяйва. Восени і на весні воно надзвичайно гарне — міниться всіма кольорами райдуги, бігає по небі, — такий величезний різнобарвний павук.
Боже мій, а я не буду бачити! Як манить мене оця дорога на північ, так би й сіла оце в якийсь автобус, та й їхала-їхала, аж на самий справжнісінький край світу, до північного сяйва, де вже ота безбережна біла просторінь, що приснилася була мені одного разу.
Нью-Йорк, 1956.