— А мені, Іване Дмитровичу, можна сказати?
— Ви-с? — Огнєв оторопів, услід за ним і інші здивовано озирнулись на новачка: що капітанові потрібно ще. Однак, людина просить уваги.
— Звичайно... Хвилину, панове.
— Я довго не затримаю, — мовив Котляревський і почекав, поки вчителі знову всядуться. — Спасибі вам всім, панове, за увагу! — Жодна риска на його обличчі не здригнулась, тільки в очах майнула грайлива усмішка. По хвилині продовжував: — Як ви, надіюсь, розумієте, за кілька днів, що були в моєму розпорядженні, я мало встиг, але з дечим все ж ознайомився у довіреному мені пансіоні, про що й хочу сказати, користуючись нагодою. Насамперед, панове, про підготовку домашніх завдань. — Зробив паузу, ковзнув поглядом по скам'янілих обличчях учителів. — Так от, про підготовку домашніх завдань. Повинен сказати, готувати їх більш-менш якісно немає ніякої можливості, бо, як ви, мабуть, знаєте, дуже мало у нас навчальних посібників, а з деяких предметів їх і зовсім нема, це стосується, передусім, природничої історії і латині. Були у мене дві граматики Протасова, я їх віддав, але це справу не рятує. Мало що є з арифметики.
— Про це відомо училищному комітету, я доповідав, — сухо сказав Огнєв. — Ми чекаємо відповіді.
— Гімназія існує майже два роки, а нічого не змінилось, і хто зна, скільки доведеться чекати на допомогу комітету.
Огнєв не відповів, зате Вельцин мало не вискочив з крісел:
— А що ви пропонуєте?
— Так зразу і пропонувати? — усміхнувся Котляревський, і несподівано всі звернули увагу, яка у нього відкрита, доброзичлива усмішка. — Проте, коли дозволите?..
— Авжеж! — гукнув все той же Вельцин.
— Вважаю, поки в комітеті, у Харкові, знайдуть час та напишуть відповідь, ми можемо і самі дещо зробити на місці.
— Тобто?
— Цікаво!
— Говоріть!
— Вважаю, панове, у вас достатньо знань і досвіду, щоб самим скласти таблиці на взірець поширених конспектів. По них можна б було готувати домашні завдання і не без успіху... поки прибудуть навчальні посібники. Якщо врахувати, що в кожному класі у нас по десять-дванадцять учнів, то було б поки що достатньо по три-чотири таблиці на клас.
— А що? Це думка! — сказав без тіні усмішки на обличчі Єфремов, математик. — Доведеться, панове колеги, покорпіти заради освіти.
— Корпіть собі на здоров'я, а я почекаю, — прогув Квятковський.
— Так не вийде. Коли вже складати таблиці, то всім, — озвався Рождественський, його більше всіх це торкалось, з його предметів — історії і статистики — не було взагалі ніяких посібників.
— Я, панове, хотів як краще, — сказав доглядач. — Для діла.
— Почекаємо, — стояв на своєму Квятковський. Погляди звернулись до Огнєва: що скаже директор? Він мусить поставити крапку над "і". Огнєв, розуміючи немале практичне значення висловленої доглядачем думки, сказав по хвилі:
— Вважаю, панове, сказане тут паном доглядачем треба вивчити... і підтримати. Маю надію, що училищний комітет не буде суперечити. Дякую вам, пане капітан. — Огнєв сказав це без особливого бажання похвалити доглядача і тому-то слово його прозвучало досить безбарвне. Він осмикнув на собі мундир. — Більше пропозицій нема?
— Уявіть собі, є ще одна, — усміхнувся Іван Петрович.
— Що саме?
Учителі, всі, як один, навіть Квятковський, на цей раз зацікавлено, а Йосип Гнатович з захопленням поглядали на нового доглядача.
— Є прохання, панове... Справа в тому, що, як вам знову ж таки відомо, у пансіоні, та й і в гімназії, немає книг для вільного читання, а без читання не уявляю виховання високої моралі і інших корисних якостей особи. Що ми з вихованцями надумали уже зараз, не відкладаючи? Кожний зобов'язався принести по одній-дві книжки — у кого скільки знайдеться — для загального користування. Я сам дещо приніс, причому не лише книги, але й журнали останніх років. І я подумав, панове, що й ви могли б допомогти нам у цій справі. Тому і звертаюсь до вас від імені вихованців: вносьте, поєлику можливо, і свою лепту, нехай наша бібліотека все новими і новими книгами повниться.
Не встиг Іван Петрович закінчити, як вчителі заговорили всі разом, один одного перебиваючи, із загального хору чувся бас Буткова:
— Затія, скажу, милостиве панство, цікава: бібліотека для дітей! А тому завтра ж, мосьпане, доставляю вам і свою лепту, не менше книг десять, а то, можливо, і більше...
— Дякую!
— І мене запишіть, — підніс, як школяр, руку Вельцин. — Але книжки у мене здебільшого французькі і німецькі. — Мольєр, Расін, Корнель, Гете... Годиться?
— Годиться.
— Я принесу вам "Телемахіду" і вірші Ломоносова, — гукав Рождественський, притримуючи окуляри, що весь час зсувались. — А кому їх віддати?
— Приносьте в гімназію. Я візьму. Коли пожвавлення дещо вляглося, почувся голос отця Георгія:
— Даремно радієте, панове... Отрокам нашим корисніше святе письмо читати і перечитувати... Від книги світської не так вже багато користі.
— У нас, нехай буде вам відомо, не духовна семінарія, — обернувся Бутков, блиснувши на законоучителя спідлоба чорними, як вуглини, очима.
— В семінарії, дозвольте нагадати, — сказав, теж звертаючись до отця Георгія, з доброю усмішкою на вустах Котляревський, — наскільки я пам'ятаю, ще в минулому столітті постійно рекомендували читати і світські книги. У вашій семінарії, отець Георгій, чи не так було?
— Що було, те минуло, а я думаю: від Мольєра до Дідро — один крок... Бійтесь посіяти насіння плевел.
— Не турбуйтесь, — сказав той же Бутков. — До того ж, отче, Мольєра рекомендує сам училищний комітет для читання. Чи не так, Іване Дмитровичу?
— Так, він є у списку, — підтвердив директор.
— Замовкаю, але... подивимось, чиє слово останнім буде.
Домовились і тут: нехай буде бібліотека в будинку виховання. Огнєв, між тим, попередив; доглядач повинен сумлінно стежити за читанням в пансіоні, це дуже важливо.
Подякувавши панам викладачам за бажання допомогти у зборі книжок, Котляревський зразу ж за цим, не давши нікому опам'ятатись, звернувся ще з одним проханням. Воно, це прохання, було незвичне, деяким здалося навіть незручним. Дійсно, що це спало на думку цьому дивакуватому новоспеченому доглядачеві? Відвідувати уроки? А навіщо?