В коридорі, тьмяно освітленому лойовими свічками в простінках, побачив Капітонича: унтер перевіряв, як топляться печі, відкривав і закривав дверцята, підкидав полінця і, дочекавшись, поки розгориться, йшов до другої печі. Хтось, відхиливши двері із спальні, зразу ж і причинив їх.
За вікном гусли сутінки. В церквах задзвонили до вечерні; ніби змовившись, звонарі вели нешвидку, поки що неголосну бесіду на своїй, лише їм зрозумілій, мові: зачинали тонкі підголоски, їх поступово змінювали голоси більш густі, нарешті вступали дзвони-баси, вони і заповнювали все навкруг своїм могутнім бовканням. Десь зовсім близько, за вікном, проторохкотіла безресорна бричка, крикнули "бережись!"; у сусіднім дворі кололи дрова. Все йшло, як, мабуть, і повинно йти...
Ось і все, пане доглядач, ти, можна сказати, при місці, на службі. Мабуть, усіх друзів, ось як колишнього однокашника Міклашевського, нове призначення скоріше здивує, ніж порадує, але йому, здається, подобається, в усякому разі, поки що підходить...
У перший день, проведений у пансіоні, ти, пане доглядач, добре зрозумів: чекає тебе нелегка служба. Добродій Огнєв навіть і не спробував оговорити, де починаються і де кінчаються твої прерогативи, хоч і дав зрозуміти, що, крім всього іншого, успішність вихованців — не останній предмет твоїх турбот. Однак успішність, наскільки він розуміє елементарну педагогіку, багато в чому залежить від методи викладання, а в який же спосіб він, доглядач, має поліпшити її, методу тобто? Та про віщо він думає? Головне нині — викликати інтерес у Мокрицького до латини, віднайти шлях до його серця, і щоб він, боронь боже, не захворів, не простудився. А які цікаві хлопчаки Папаноліс і Михайло Лісницький! З ними — це вже зрозуміло — він знайде спільну мову, подружиться. А як з останніми? їх же сорок п'ять. Сорок п'ять сердець, характерів, у кожного свій світ, свої уподобання...
Шлях до серця. До серця кожного. Дуже непростий шлях, і хто знає, чи не заблудиться на ньому, зуміє зорієнтуватись. За кбжного відповідає нині не токмо перед батьками — це зрозуміло, але й перед цілим краєм, де вперше за роки існування Полтави відкрито будинок для дітей збіднілих. Діти — це ж майбутнє краю, день його завтрашній, і який він буде, цей день, залежатиме дещо і від нього — доглядача будинку виховання. І тут ні Огнєв, ні автор проекту пансіону Капніст не допоможуть, якщо він сам не знайде вірного тону з дітьми, вірного шляху до їх сердець. Як все це непросто і, звичайно, нелегко... Тільки тепер, лишившись на самоті в кімнаті доглядача, все оце усвідомив Іван Петрович.
11
В кінці тижня Огнєв зібрав малу вчительську раду і представив на ній нового доглядача будинку виховання. Так повелось: в учительську сім'ю приходила нова людина — і пани вчителі мусили знати її, хто вона і звідки прибула.
— Котляревський Іван Петрович, капітан у відставці і кавалер, — говорив Іван Дмитрович на раді. — До служби в армії кілька років учителював у приватних домах, отже, з нашою справою знайомий не лише по слухах. І тому надіюсь, що шановний наш колега допомагатиме нам, зрозуміло, не в прямому розумінні, але дещо і в прямому, бо більшу частину часу вихованці знаходяться під його доглядом...
Директор училищ додав, що на випадок відсутності вихованця в класі, або якщо той прийде в клас, не підготувавшії домашніх завдань, або запізниться, віднині буде у кого запитати — пробачте, довідатись — і про причини цього.
Огнєв навряд щоб вірив в те, що говорив, бо справді, чим міг допомогти доглядач панам учителям? Для цього потрібен досвід, знання, а звідки у відставленого капітана те і друге? Ще невідомо, де він вчився до армії. Дехто а учителів, відчувши в словах директора досить прозору іронію, дозволили собі відверто глузливо поглянути на новачка, що скромно сидів собі в кінці великого довгого столу, за яким вмостились пани педагоги — майже всі у чорних сюртуках і білих накрохмалених манишках. Отець Георгій, законоучитель, гладкий і неповороткий, оглушливо, незважаючи на присутність нової людини, висякався у великий платок; маленький вертлявий вчитель німецької і французької мов Вельцин насмішкувато кольнув доглядача швидким поглядом, а латиніст Квятковський, навпаки, зовсім не підвів голови від якоїсь книги, даючи тим зрозуміти, що розмова про доглядача його не торкається, лише словесник Бутков і викладач статистики, він же історик і географ, Рождественський прихильно поставились до слів Огнєва. Вираз сухого смаглявого обличчя математика Єфремова нічого певного не говорив, хіба що деяку зацікавленість можна було прочитати, і тільки. Бутков кинув репліку, що він особисто радий поповненню, він навіть дещо чув про нового доглядача, але що саме — не уточнив. Старий приятель Котляревського — вчитель малювання і креслення, сивуватий вже, у досить потертому сюртуці, Йосип Сплітстессер захвилювався раптом, рихлуватий — картоплиною — ніс почервонів:
— Панове! Що ж це таке? Іван Петрович — земляк наш, прийшов сюди... А ми?.. Це ж сором, панове!
На Йосипа Гнатовича здивовано видивилися латиніст і отець Георгій: чого вискочив, чоловіче? Хвилюєшся? А для чого? З якого приводу? Вчитель малювання засмучено зітхнув і одвернувся, щоб ненароком не зустрітися поглядом з Котляревським.
Вони давно знали один одного, ще в роки спільної служби в Новоросійській канцелярії. Йосип Гнатович добре пам'ятав, як поважали товариші по службі нового протоколіста — вчорашнього учня семінарії, віддавали належне його освіченості, вмінню швидко і гарно скласти вихідний папір в любе присутствіє, любили за веселу вдачу і дотепність. Але чи розкажеш про це непристойно роздутим від почуття власної значимості панам учителям? Ось хоч би Квятковському чи отцю Георгію? Проте... проте, грець з ними, подумав Йосип Гнатович, вони ще пожалкують, не такий Іван Петрович, щоб дати комусь наступити собі на мозоль.
— Оце, панове, і все, заради чого я запросив вас сьогодні, — сказав Огнєв, даючи цим зрозуміти, що все скінчилось і можна бути вільними, на слова ж учителя малювання він не звернув уваги, як і останні.
В кабінеті зразу стало шумно, задвигтіли крісла, хтось крякнув, встаючи, але в цей саме час Іван Петрович, що все ще мовчки сидів за столом, звернувся до директора;