12
Бесіда почалась, як і домовлялись, десь зразу ж після сніданку, хоч, правда, довелось декого трохи зачекати. Вже прийшли Барсови, Городенський, Павлов, Щепкін, Тетяна Гнатівна Пряженківська теж прийшла, а от Івана Федоровича Угарова все ще не було. Всі зручно вмостилися в нових театральних кріслах, познімали капелюхи, жінки опустили на плечі шалі, поговорили про те, про інше.
— Що за людина, не розумію, — сердився Щепкін, — знає, що мусить бути о цій порі в театрі, а не йде, нехай на нього чекають.
— А може, заспав, — озвався Павлов, високий лисіючий блондин. — На новому місці йому завжди спиться. Чи не знаєте?
— Скажіть краще — біля угорського засидівся, — не втерпіла Пряженківська, нагадавши тим самим вечерю, коли з приводу благополучного приїзду пан директор виставив до трапези кілька пляшок угорського і дехто як слід причастився. — Та чого його чекати, може, почнемо, пане директор?
В цьому була вся Пряженківська: її, траплялось, мусили чекати, а вона чекати не хотіла жодної зайвої хвилини.
— Почекаємо... сьогодні, — спокійно мовив Котляревський. — Може, й справді щось трапилось. Та, здається, хтось вже йде.
— Ось і я!.. І нічого не трапилось, — озвався з порога Угаров. — Вибачаюсь, затримався... Спалося добре.
— Було б краще не затримуватись і не вибачатись, — сказав Павлов нібито від імені усіх; він не розумів людей, які дозволяли собі прийти коли завгодно, не виконували обіцянок, забували прямі свої обов'язки, саме через оці звички він не терпів і Угарова. Той же, явно ігноруючи зауваження колеги, пройшов на вільне місце поруч зі Щепкіним, на ходу пригладжуючи скуйовджене волосся, другою рукою поправляючи збитий набік не зовсім свіжий нашийний платок. Врешті він всівся, заклавши руки в кишені і витягнувши худі довгі ноги так, що вони сягали крісла Павлова. Той супився і не зважав на загравання сусіди.
Зачекавши якусь мить, Котляревський звернувся до лицедіїв з такими словами:
— Тепер і почнемо. — Як годилося, зробив невеличку паузу, приласкавив поглядом притихлих акторів, трохи довше затримав погляд на акуратно зачесаній голівці Пряженківської. — Панове, я запросив вас, щоб разом поміркувати над тим, що гратимем і яким спектаклем відкриємо театр. А відкриваємо в першу неділю. Вже афішки пишуться, запрошення розіслано. Отже, все йде як належить,
Котляревський — у сюртуці, на жовтому жилеті виразно виділився білий нашийний платок, елегантно вив'язаний великим вузлом, привітний, свіжий, ніби й не було неспокійної, майже без сну, ночі, і це зразу помітили і оцінили до всього уважні лицедії. І все ж у перші хвилини цієї ранкової зустрічі вони почували себе досить скуто: до цього дня ніхто із відомих їм антрепренерів не говорив з ними ось так, як цей елегантний пан, що віднині мав у них бути за директора, тобто людини, від якої чимало залежало в їхньому житті. Він запитує, що вони думають про майбутні вистави, що хотіли б грати? Химерне запитання, але так приємно почути його, може, і справді збудуться заповітні сподівання і кожен зіграє те, що хотів, про що мріяв? Та невже ж можна отак зразу про це й сказати?..
І тому, не відповідаючи на прямо поставлене запитання, вони — важко сказати, хто перший — поцікавились насамперед умовами їхньої роботи, хоча про це вже мали розмову з помічником директора паном Імберхом ще в Харкові, перед від'їздом до Полтави. Та одна річ — Імберх і зовсім інше — головний директор. Котляревський не загаявся з відповіддю, зразу ж і сказав, що про це вони вже знають від Імберха, він же, директор, тільки підтвердить його слова. Загадково посміхаючись, Угаров, який, на противагу всім останнім, почував себе досить незалежно, забувши, що кілька хвилин тому, спізнившись на бесіду, мусив почуватися не зовсім зручно, спитав, а чи не попросять їх, акторів тобто, з квартир. Пряженківська додала, що ось вона теж встигла почути: з Чернігова має повернутись головпоштамт, і тоді доведеться звільняти, як сказав Угаров, їхні "хороми".
— А де ви про це чули? — спитав Іван Петрович.
— Тут ось, біля театру, зустрілась мені незнайома жінка, розговорилися — вона і сказала.
Пряженківська довірливо усміхалась, усмішка надавала и обличчю ще більшої миловидності, чого не міг не помітити спостережливий Котляревський, а до того ще й довгий пильний погляд, від чого не важко, коли б не природна витримка, втратити і рівновагу, змусити хоч би замислитись. Але Котляревський, якому, напевно, адресувались і посмішка, і погляд, не зрадив собі, навіть тон його не змінився. Співчутливо усміхнувшись у відповідь, він сказав, що, крім випадкових зустрічних жінок, у театрі є ще дехто, от хоч би директор оного, отож, коли у панів лицедіїв виникнуть якісь утруднення або сумніви, вони першої-ліпшоі хвилини можуть звертатись не тільки до випадкових знайомих, але так само до директора. Що ж до будинку, в якому нині вони живуть, то йому, директору, відомо дещо інше: будинок цей справді віддано театру, і нікому, крім акторів, поки існує театр, у ньому не жити, це розпорядження їх сіятельства князя Рєпніна.
Чемно відповівши Угарову, а заодно і Пряженківській, дав зрозуміти, що не слід ні тепер, ні в майбутньому надавати якогось виняткового значення чуткам, акторам слід мати свою думку і нею дорожити.
По суті, це було тонко висловлене зауваження, і Пряженківська готова були спалахнути, образитись, але стрималась: надто вже чемно вів розмову пан директор, та і в логіці йому не можна відмовити, як не можна на нього і ображатись, розповіді про нього, почуті там, у Харкові, не йшли ні в яке порівняння з тим, що побачила сама.
І все ж таки десь у потаємному куточку серця затаїла щось подібне до жалю, легкого смутку, а може, трішечги і образи: могли б, пане директор, і пожаліти її — жінку, одиноку, не зовсім щасливу, якщо не сказати більше, і, може, ж таки не позбавлену якихось здібностей і своїх, скромних нехай ...принад. Пождіть же, вона сьогодні стерпить, а колись прийде час — і згадає, подумала Пряженківська, зовнішньо нічим не виказавши свого ставлення до почутого: як-не-як вона актриса і вміла, коли хотіла, себе тримати.