Собака в провулку гавкнув услід кілька разів, а тонкий колодязний журавель шугонув над самою головою — мало не зачепило цеберкою, вона гойднулась туди і сюди, і він мимохіть прискорив крок: пронеси, господи!.. Коли підходив до Німецької слободи, сонце вже викотилось із-за дальньої степової могили, прослало золоту дорогу до міської околиці. Тут і загледів досить велику, якщо порівняти з хатами, споруду, що виходила на величеньку площу, по той бік площі — за рядом тополь — виднілося ще одно приміщення — трохи менше, ніж перше, проте теж не маленьке — довге, приземкувате.
Причин ходити в Німецьку слободу у Мефодія ніколи не було, і по суті він прийшов сюди вперше за останні кілька літ, власне, не пам'ятав, коли був тут востаннє; тепер, спинившись перед парадним входом міського театру, перед двома лойовими ліхтарями на стовбах, дивувався високим дубовим дверям, і стрілчастим, синім і червоним склом заскленим, вікнам, і тим самим ліхтарям незвичайної якоїсь фігурної роботи. Добре надивившись на все це, дістав з кишені кисета, запустив дві пучки і, видобувши звідти добру понюшку тютюну, запхнув її в зарослий шорстким волосом ніс. З задоволенням чхнув, і зразу ж полегшало в грудях, вдихнув побільше повітря і зібрався, було, знову чхнути, та не встиг: хтось вголос побажав йому доброго здоров'я.
Озирнувся: площу пересікав незнайомий пан — у фризовій шинелі, трикутному капелюсі з чорним султаном. Офіцер!? А так — офіцер, хоча і без погон, а зразу видно військового — по рівній поставі, твердому кроці. За звичкою, підтягнувся, клацнув закаблуками і кинув руку під. козирок — єдине, що підтверджувало його солдатське минуле.
— Дякую, вашбродь!
— Солдат?
— Солдат... у відставці.
— Не набридло ногу тягнути?
Мефодію здалось дивним: офіцер, а питає, чи не набридла служба, однак тон, погляд незнайомого приваблювали; у старого відлягло від серця, і він сказав:
— Звик, вашбродь, а коли по правді, то... — і затнувся, не договорив. Офіцер несподівано посміхнувся:
— Коли по правді — набридло? Так? Зрозуміло. Одначе, що привело солдата в таку годину до театру? Не спиться?
— Так точно... А прийшов у справі. До головного, до самого, хотів постукатись, та, мабуть, ранувато, доведеться чекати... В службу хотів проситись.
— В яку службу?
— В сторожі щоб, куди ж мені ще?... Або печі топити, та що завгодно, ми, служиві, звиклі до всього.
— Мабуть, хтось порадив прийти?
— Є у мене друзяка давній, Капітоничем дражнять. Може, чули, у пансіоні, у самого Котляревського служить? Він мені і порадив.
— Знаю. Добрий приятель у вас. Йому можна вірити. А щодо сторожа, то, справді, такий потрібен. Можна сказати, навіть дуже, в цьому Капітонич не помилився.
— Так можна, вашбродь, звернутись до головного? Ви його знаєте?
— А ви вже звернулись... Як вас величати?
— Мефодій Семижон, колишній солдат десятого драгунського полку.
— Отак. Виходить, ми — драгуни, хоч і колишні? Я теж з драгунів. Ну що ж, можна вважати: віднині ви на службі.
— Невже? — Мефодій витріщився на офіцера. — Так ви оце і є той самий — головний?
— Той самий... Та не бійтеся, все гаразд. От підемо, і я покажу вам вертеп наш... А заодно і про себе розкажете, де живете та з ким.
— Боже правий, та я з дорогою душею... — На радощах, що він уже прийнятий, Мефодій розговорився. — А моя Явдоха, сказать, сожительниця, та і сестра її, Ганна, вговоряли: не візьмуть, не ходи, старий вже. А ми ще козаки, ого-го! Тільки одна небога моя, Маруся, та вірила, що візьмуть. Сердешне дівча, скажу вам, пане, нема такої на всій Мазурівці. Роботяща, привітна, слухняна, хоч, може, і не така вже писана красуня, та що з тими красунями робити, хай їм всячина, їм на умі гулянки та всіляке інше, а от такі, як Маруся наша, — пошукати, та не знайдеш, тільки нещаслива, скажу вам. Немає судженого, сказати б, він є, а коли отак подивитись, то і немає... Вона ж чекає і всім відмовляє, а сватались і хороші люди... От і зараз. Та простіть, пане, розговорився, воно вам ні до чого про те знати.
— Що ви! Розказуйте, я вас слухаю. — Котляревський вів старого солдата від кімнати до кімнати, показував, де дрова лежать, де печі, які потрібно топити, де каганці, свічки, підсвічники.
— А скажіть, швейцаром ви б не хотіли бути?
— Ким? — Мефодій пошкріб у потилиці. — Я б усім був, а от швейцаром... Простіть, пане, але ж я православний, а не якийсь там швед, чи то пак, швейцарець.
Котляревський весело поглянув на Мефодія і нічого не відповів, повів далі, а потім вже на виході сказав:
— У другу віру я вас не кличу, це така служба: бути головним ввечері, коли люди приходитимуть до вертепу стояти на дверях, пропускати одних, а інших, може, й ні.
— Он що... То це ми з превеликим задоволенням, пане.
— Зовіть мене просто Іваном Петровичем.
— Так ви... Котляревський?
— Він самий. Хіба ж цього не казав Капітонич?
— Цього-то він і не сказав, а ще приятель...
— Ви простіть йому, Мефодію... а по батькові ж як вас величати?
— Ми — Савичі... Та це начебто і ні до чого...
— У кожного з нас батьки були, які нас у світ пустили, як же не згадати їх?
Мефодій, дивуючись все більше і більше, раз по раз поглядав на вродливе обличчя директора театру і не міг надивитись — так було приємно бачити цю людину, такою нараз довірою і вдячністю він пройнявся до неї, що несподівано виструнчився, наскільки дозволяли роки, і сказав:
— Вірте слову, вашбродь, не підведу, поки ноги носять. — І низько, мало не до землі, вклонився.
— А це вже зовсім зайве, Савичу, для чого кланятись?.. Давайте домовимося — більше цього не робіть.
— Я ж від щирого серця.
— І все ж не слід... А тепер ближче до діла. Години через три приходьте, поговоримо і про все домовимось.
— Спасибі!
— І вам, що прийшли, спасибі!..
Котляревський довго дивився услід колишньому солдатові й мимохіть дивувався: стара людина, а, здається, плечі стали ширшими, крок твердіший. Дивився, поки й видно було. Був задоволений, що, завдяки Капітоничу, надійного служителя матиме, зразу видно людину — відверту, щиру, не про себе, бач, турбується, а про інших, от хоч би про небогу. Добра, мабуть, дівчина, а нещасна. Скільки таких дівчат на білому світі, долею обділених! А хто ж їм допоможе? Та й чим допоможеш?..